Вона знала, що він буде не таким, як всі.

Вона знала, що не буде допомоги в старості, не буде онуків і надбавки до пенсії (хоча про пенсію вона взагалі нічого не знала), не буде втіхи від його статків, від покірної невістки та від "склянки води" в спекотний день.

Думаєте, її тішила думка, що Всесвіт буде його знати і молитись на нього? І що таке для неї Всесвіт? У її часи - без гуглу, літаків та Вікіпедії...

Її попередили ще до його народження, що він помре молодим, в муках, не залишивши їй нащадків.

У неї не було важелів впливу та стратегії виховання, вона просто його любила без очікування взаємності та подяки.

Знаєте, про що я?

Може, я про мати, якій під час вагітності сказали, що у неї буде дитинка з синдромом Дауна. Не така, як всі, інша, ніколи не народить нащадків, помре молодою і в муках. І все одно мати чекає на ту дитинку, співає колискові та любить безумовно, на все життя любить. Або про мати, яка дізналась, що у її дитини аутизм, рак крові, пухлина мозку, генетичний синдром, апластична анемія, дислексія, відсутність соціалізації і всякі інші діагнози та стани, які за одну хвилинку "благовіщення" розмежовують світ і особистість, шматують очікування та цепом лягають на виплекані крила...

Якби у часи Діви Марії були УЗД та медико-соціальна комісія по перериванню вагітності до 22 тижнів, чи було б нам чиє народження славити в цей день?

І чи змінює знання силу нашого безумовного почуття любові?

Може, саме сьогодні треба про це подумати.