16 березня російські війська знищили не тільки Маріупольський драмтеатр, ще одна авіабомба прилетіла до басейну «Нептун». В одному з будинків поруч із спорткомплексом жила Христина Братухіна та її цивільний чоловік Ілля. На момент, коли на майже відремонтований басейн впала авіабомба, вони були у квартирі. В одну мить в оселі повилітали всі вікна разом з рамами. А ось від квартири на Лівому березі, де раніше мешкав Ілля з батьками та бабусею, не залишилося нічого — лише стіни та згоріли речі. А ще кілька грифелів для олівців. Ними Христина пізніше у Фінляндії намалює картину, яка їй буде нагадувати про 19 днів виживання у блокадному Маріуполі.
Зателефонував батько зі словами: «Раз путін почав, то через три дні все захватить»
Перше фото, яке Христина надіслала для ілюстрації тексту, — знімок з написом двох міст. Магадан і Маріуполь.
«У першому я народилася. У віці трьох рочків з батьками переїхала до Маріуполя. Країна, де я народилася, все моє життя стоїть мені грудкою в горлі. Це татуювання на руці зробила у Дніпрі наприкінці квітня, коли вже змогла виїхати з окупованого Маріуполя».
За пару місяців до повномасштабної війни Ілля переїхав до Христини, в її квартиру у звичайній чотириповерхівці поруч з «Нептуном». Батьки дівчини ще у 2014-му поїхали з Маріуполя до росії. Рідні люди опинилися по різні сторони барикад.
«24 лютого подзвонив батько і каже: «Раз путін почав, то через три дні все захватить». При другій розмові, коли розповідала, як нас бомбардують, він спитав: «Доця, ти правда думаєш, що то наші стріляють?».
Від бомбардувань та постійної стрілянини Христина з Іллею ховалися у підвалі сусіднього будинку. До речі, подружжя могло опинитися на «Азовсталі», бо там на ТЕЦ машинистом парового котла працював Ілля. Третього березня він повинен був заступати на зміну.
«Ми тоді домовились, якщо Ілля вийде на роботу, то я піду разом з ним. І в разі чого будемо ховатися там у бомбосховищах. Але нам пощастило, бо йому вдалося зв'язатися із своїм начальником — того дня на роботу Ілля так і не вийшов».
Поки Христина з чоловіком переховувалися у підвалі, від рідних Іллі не було жодної звістки. Зв’язок з ними був втрачений 5 березня.
«Напередодні ми недовго поспілкувалися. Тато Іллі розповів, що в будинок прилетів снаряд і перебив газову трубу. І після цих слів зв’язок обірвався. Ми різними способами намагалися з’ясувати, як у них справи. Згодом дізналися, що у них все добре, їх вивезли в росію. Згодом стане відомо, що їхнє житло вщент згоріло».
До великої війни подружжя багато подорожувало, у них була туристична пічка з двома газовими балончиками. Вони берегли цей скарб, бо розуміли, що скоро вона стане у нагоді. І цей похідний інвентар знадобився у підвалі, коли виходити на вулицю стало вкрай небезпечно.
Без світла та зв’язку, відірвані від світу в підвалі, де панувала лампова обстановка.
«У підвалі ми перебували тільки своєю компанією — нас було п’ятеро людей і одна кішка. Бо у бомбосховищі, коли я туди прийшла, щоб подивитись та «переїхати», нам сказали: «Вже немає місця». Тож я пройшла трошки далі і побачила невелику кімнату з цілою купою усілякого сміття. Я запитала, чи живе у цій комірці хтось. На мене подивились, як на божевільну, сказали, що то вже не бомбосховище, а просто підвал. На що я відповіла: «Тоді тут будемо жити ми». Ми там прибрали, довели все до ладу, перенесли туди матраци, ковдри, їжу, воду, деякі книги і фарби. Ми навіть потім повісили там полички і я пофарбувала там частину стін. Тож у нас там був лакшері підвал, бо ми там все зробили затишно, читали книжки, палили усілякі пахощі. А в тому бомбосховищі було дійсно багато людей, ми часто чули, як там сваряться або бухають. Тож ми були раді, що нам тоді сказали, що місця нема».
У підвалі Христина робила те, що вміла краще за все — малювала. А полотном для неї стала одна зі стін. Каже, що не було ніякої ідеї, робила це щоб відволіктися від страшних подій навкруги. Та намагалася розібратися з почуттями та тією зграєю думок, що були у неї в голові. Думала про майбутнє, де всі рідні разом і живі. Пізніше у Кривому Розі у подруги на арт-резиденції Христина зробить колаж «Маріуполь — це планувати майбутнє, сидячи у підвалі».
«У мене були усілякі фарби, у томи числі акрилові, які швидко висихають та майже не мають запаху. Розпочала малювати 17 березня. В ніч на 25-те долучився Ілля, тож домалювали ми картину вже разом».
А вранці всі разом, хто був у підвалі, вирушили пішки з Маріуполя.
«Думали йти через АС-2, але люди, яких зустрічали з речами, сказали, що там не пропускають, бо йдуть бої. Тож ми пішли через ТЦ «Метро», там була дуже велика кількість людей за гуманітаркою, багато російських військових.
Декілька разів нас зупиняли, просили показати документи, питали, куди йдемо, просили наших чоловіків показати, чи є у них татуювання, заставляли їх роздягатися.
Один з військових ще у Маріуполі сказав Іллі: «Зачем ты мне показываешь первую страницу паспорта на украинском? Показывай мне вторую, мы тут за русский язык с 2014-го года стоим! Первую у себя там на Украине будешь показывать или куда вы там идете». А Іллі всього лише 24 роки і у нього немає фото на другій сторінці, бо її роблять у 25-річному віці».
Через кілька кілометрів після «Метро» була заправка, на якій зупинялися автобуси і вивозили людей до росії. Під’їхав автобус до Таганрогу, компанія попросила водія підвезти 10 кілометрів. Водій відмовився: або везе до Таганрогу, або вони залишаються тут.
«Ми знайшли там на заправці великий візок для покупок, поклали в нього наші речі, бо вже трохи втомилися, та пішли прямо дорогою. Увечері були в селищі Приміське, знайшли галявину і почали ставити намети. Але люди, які проходили повз, порадили зупинитися в одному з порожніх будинків. У мирні часи там жила бабуся, потім туди поселилися російські солдати. Ми подякували та відмовились. А вони через п'ять хвилин до нас привели ту бабусю і вона відвела до того будинку. Там ми розтопили піч і вперше за місяць змогли зігрітися. Нам продали молока за копійки і дали яєць, які ми зварили в дорогу. Ці продукти ми вперше їли після повномасштабного вторгнення. Це було дуже кайфово».
Вранці 26-го березня місцевий житель двома ходками відвіз на своєму старенькому авто компанію до Мангуша за символічні на той час гроші — 1500 гривень.
«Тож в п’ятницю десь о 16-й годині ми вже були у Мангуші всі разом. Нам дуже пощастило, бо в той день у Мангуші нарешті був зв'язок та Інтернет. Ілля вперше з четвертого березня зміг зв'язатися зі своїми батьками і дізнався, що вони живі, і що їх вивезли до росії. Я змогла зв'язатися зі своєю подругою, яка була в Мангуші з батьками. Вона зустріла нас і привела до себе до дому. Поки ще був зв'язок ми нарешті змогли почитати українські новини, бо в Маріуполі був повний інформаційний вакуум. Дізналися, що виїзд до Запоріжжя закритий до понеділка і евакуація до України можлива тільки з Бердянська. Тож ми вирішили перечекати вихідні в Мангуші і вирушити в дорогу вже в понеділок. До речі, Інтернет і зв'язок українських провайдерів там зник десь о шостій годині вечора в той же день і більше не з'являвся. Тож, якби ми приїхали на пару годин пізніше, то вже б не змогли ні з ким зв'язатися».
Ночувала компанія в літньому будиночку, де не було води та світла. Але була дров’яна піч та ліжка. Христина каже, були вдячні і за це, що не довелося ночувати просто неба.
«Ми провели світло від вуличного ліхтаря, батьки подруги нас нагодували. Ми всі разом, живі та в теплі… Постійно чули постріли з боку Маріуполя. В ту ніч я вперше в своєму житті зловила панічну атаку. Я кілька годин поспіль просто лежала і плакала, бо боялась засинати. Здавалось, якщо засну, то більше не прокинуся. У Мангуші ми прожили два дні, ходили на місце, де там раніше був ринок, і навіть змогли собі там купити рибу, хліб та овочі».
У понеділок вранці компанія збиралася йти далі через села і там залишатися на ночівлю у наметах. За приблизними розрахунками, дорога з Мангуша до Бердянська мали зайняти 3-4 доби, бо з ним була родичка Христини, якій майже 60 років, і вона не могла іти дуже швидко.
«Але сталося диво і батько подруги запропонував підвезти нас, щоб ми не йшли таку велику відстань пішки. В його машину ми всі влізли — семеро людей з речами і троє котів. Він не збирався везти нас до самого Бердянська, але біля кожного наступного населеного пункту і блокпоста дивився на нас, тяжко зітхав і мовчки підвіз до в'їзду в Бердянськ, до блокпоста. Нічого за це з нас не взяв. Ми йому і досі безмежно вдячні».
До Запоріжжя Христина та Ілля дісталися 1 квітня. І почалася кочове життя: подружжя трохи пожило спочатку у Дніпрі, Бердичеві та Кривому Розі. В останньому місті у подруги на арт-резиденції Христина зробила колаж «Маріуполь — це планувати майбутнє, сидячи у підвалі».
«А потім поїхали у Карпати і місяць жили у наметі. Грошей немає, домівки теж. Проте на вулиці тепле літо. Коли вперше побувала у Карпатах, бачила людей, які довго живуть у горах. Тоді подумала: вау, як круто, я б теж так хотіла. І ось через шість років життя склалося так, що моє бажання здійснилося. Бійтеся своїх бажань».
Після гір Христина та Ілля у серпні поїхали у Маріуполь. І затрималися там на місяць.
«Нам треба було допомогти моїй бабусі, яка не захотіла виїжджати. Ми полагодили їй дах у будинку. Ще пробіглися по квартирах наших друзів, вони попросили подивитися, як зараз виглядає їхнє житло. Знайшли котячу переноску, а це зробити було майже нереально, щоб знайомий зміг вивезти котика на підконтрольну територію, де його чекала моя подруга. Коли ми виходили з міста, не думали що найближчим часом повернемося. Зізнаюся, було трохи моторошно їхати. Повсюди блокпости з озброєними людьми.
«Дуже хотілося знайти якісь речі, можливо, з металу або шкатулку, яка вціліла. Але нічого не було. Рилася голими руками в попелищі і знайшла тільки грифелі. Вони звичайні, для олівців. Я тоді написала на стіні: «Грифель, которым я пишу, единственное, что уцелело в этом доме. У этой стены стояла кровать с супер-кайфовым одеялом. И мы под ним обнимались. Маріуполь». І поклала залишки грифелів у кишеню. Ілля запитав, навіщо вони мені. А я вже тоді знала, що за допомогою грифелів намалюю картину. Але що саме — навіть не уявляла».
Вже після переїзду до Фінляндії Христина вирішила — цими грифелями вона намалює ту саму кімнату, на стіні якої в серпні написала ті щемливі для серця слова.
«Картина є таким собі прощанням з домом. Бо тоді у серпні розуміла, що до тієї кімнати вже навряд повернуся. Та картина ця не тільки про Маріуполь, а й про те, як кожен митець несе з собою свій досвід та почуття, якими би вони не були, а потім передає це в мистецтві. Картина про те, що ті почуття і досвід іноді такі, що то вже майже щось матеріальне, до чого навіть можна доторкнутися.
Картина — так Христина попрощалася з домомАвтор: архів героїні
В моєму випадку ті грифелі, які я тепер ношу з собою усюди, бо то мій досвід, який переріс у мистецтво. Зараз той страшний досвід у всіх нас — то війна. І то буде дуже великий відбиток на історії мистецтв. Бо я до цих всіх подій не те щоб дуже переймалася політикою, але зараз розумію для себе, що то все дуже важливо.
На полотно у мене зараз нічого не лягає, окрім тих відбитків війни, бо відчуваю, що то такі почуття, якими потрібно ділитися з іншими. З тими, хто розуміє і хто не розуміє. З усіма».
