Відомий марупольський краєзнавець, письменник і кінематографіст Сергій Буров розповів історію центральної вулиці Маріуполя - проспекту Миру.

Про маріупольський сквер широкому загалу відомо багато. Про нього писали. Не перелічити, скільки разів його знімали фотоапаратами, кінокамерами аматорськими, професійними і камерами телевізійними. І якось у тіні опинилося те, що оточує сквер. Щоб хоча б частково поповнити наші знання про історичну частину нашого міста, давайте здійснимо уявну прогулянку довкола скверу.

Читайте також: Як у Маріуполі вперше святкували День міста - розповідь Сергія Бурова

Почнемо з подвір'я № 56 на проспекті Миру. До Жовтневої революції воно належало купцеві Трегубову. До його складу входили двоповерховий особняк, що виходив на вулицю, і низка будівель у глибині двору. Серед них виділявся будинок з гостроверхою вежею. Цей будинок порівняно недавно відреставрований і зараз радує око перехожих. Пригадується, що в повоєнний час там була дитяча поліклініка. У цей же проміжок історії Маріуполя в двоповерховому особняку також була поліклініка, але для дорослих. А ось у післяреволюційні роки там розташовувалося місцеве відділення ЧК, від згадки про яке у людей холонула в жилах кров. Після того, як у 60-х роках минулого століття для поліклініки звели нову будівлю поруч із лікарнею № 3, у спорожнілі приміщення вселилася "Ремобувь" та інші організації.

Кілька слів про господаря такого помітного подвір'я. Абрам Михайлович Трегубов був власником парового млина на Покровській площі, він був десь поруч із сучасним проспектом Металургів. А також володів по одній житловій споруді на Георгіївській, Митрополитській та Євпаторійській вулицях. Трегубов був людиною прогресивною - оплачував три телефони, які знаходилися в його квартирі, на його млині, в його борошняних амбарах. Зауважимо, коштувало це задоволення чималих грошей. А.М. Трегубов був помітним громадським діячем у місті. Був гласним (депутатом) міської думи, одним із семи директорів повітового відділення губернського тюремного комітету, секретарем Товариства допомоги нужденним вихованцям Маріупольської Олександрівської чоловічої гімназії. Слід зауважити, що до керівництва подібного роду товариств обирали особливо щедрих благодійників.

Читайте також: У пошуках грецької друкарні в Маріуполі - дослідження Сергія Бурова

Будинок № 60, складений із червоної цегли - житлова будівля, зведена, найімовірніше, за радянських часів. Утім, може бути і в дореволюційні роки. Перед цим будинком - пам'ятний знак Жертвам голодомору та політичних репресій. Тут збираються члени товариства "Меморіал" та інші городяни в жалобні дні. Будинок № 62/3 знаменитий був тим, що на його першому поверсі розташовувався магазин "Тканини". Його ще називали "київським". Тепер у ньому розташований чи то ресторан, чи то кафе під назвою "Нільсен". Тільки незрозуміло - до чого тут шановний міський архітектор?

У цьому ж будинку жив професор, доктор технічних наук Володимир Федорович Зубарєв. Генеральський син, прапорщик, нагороджений Георгіївським хрестом за подвиг у Першу світову війну, червоний командир у війну Громадянську. Потім ленінградський Технологічний інститут, диплом інженера, висилка в Саратов на комбайновий завод. У 1938 році - Новокузнецьк, Сибірський металургійний інститут. Працюючи там, Володимир Федорович захистив кандидатську, а згодом і докторську дисертацію. Чомусь запам'яталася фраза Володимира Федоровича: "Кожен інженер повинен знати щонайменше три іноземні мови: англійську, німецьку та французьку, а інженер-металург - ще й шведську. Я, на жаль, шведської не знаю".

Десь по сусідству з професором Зубарєвим була квартира Капустіних. Батько сімейства - Євген Олександрович Капустін, який увійшов в історію нашого міста як відомий вітчизняний вчений-металург і теплофізик, доктор технічних наук, професор місцевого металургійного інституту, а з 1969 до 1981 року - і його ректор. Його дружина - Маргарита Іванівна, доцент, кандидат технічних наук. Кілька поколінь її вихованців - прокатників, науковців і виробничників - з теплотою і щирою вдячністю згадують чудові педагогічні здібності, доброту, чуйність Маргарити Іванівни, її готовність допомогти студентам у розв'язанні проблем у навчанні або побуті. Діти Маргарити Іванівни та Євгена Олександровича також присвятили себе науці. Галина Євгенівна стала доктором фізико-математичних наук, Олексій Євгенович професором, доктором хімічних наук.

Читайте також: Історія літнього театру у Маріуполі

На верхотурі цього будинку під башточкою знаходилася майстерня, в якій працювали молоді художники Олег Ковальов і Євген Скорлупін, недавні випускники Ростовського художнього училища. Іноді там збиралися друзі, щоб поговорити про мистецтво, обмінятися думкою про прочитані книги. Це були живописець Віктор Кофанов, який здобув освіту в Саратовському художньому училищі, Едуард Сахаров - інженер і талановитий самодіяльний художник, Вартан Вартанян, геолог із вищою освітою, який навчався і закінчив у Ленінграді мистецтвознавче відділення Академії мистецтв, співробітник краєзнавчого музею історик Юрій Тельбізов та інші. Згодом Віктору Кофанову, Олегу Ковальову та Євгену Скорлупіну було присвоєно звання Заслужених художників України.

Будинок № 63/1. У ньому розташовувався хлібний магазин "Наталка", в якому завжди був свіжий хліб, дивовижного смаку здобні булочки і слойки. Усі ці витвори місцевого хлібозаводу поширювали апетитний аромат. Іноді справжні поціновувачі смачного хліба приходили в "Наталку" здалеку. Цей будинок примітний ще й тим, що в ньому знаходилася квартира Івана Георгійовича Казанцева - вченого-металурга, заслуженого діяча науки і техніки УРСР, доктора технічних наук, професора Жданівського металургійного інституту, автора понад 80 наукових праць, чимало з яких актуальні й нині. Про його науковий авторитет свідчить такий факт. У 1957 році Іван Георгійович у складі дуже нечисленної делегації авторитетних учених представляв Україну, як члена ООН, на другому Міжнародному конгресі металургів у Чикаго (США).

Читайте також:  Розповідь Сергія Бурова про архітектурний та розвиток Маріуполя

Покровський храм, що будується з ініціативи Олександра Володимировича Савчука, колишнього Генерального директора ВАТ "Азовмаш". Поруч із ним стоїть дерев'яна церква. А одразу за церквою будується будівля, про яку хтось сказав, що це буде ресторан. Саме на цьому місці стояв будинок Івана Олексійовича Попова, міського голови Маріуполя з 1896 по вересень 1917 року. За його влади в Маріуполі з'явилися електричні та телефонні мережі, водопровід, було споруджено міську лікарню, будівлі Чоловічої гімназії, Єпархіального училища і багато, багато іншого. У повоєнний час у будинку Попова знаходився дитячий садок "Голубок". Наприкінці 80-х він мав досить міцний вигляд. Це видно на фотографії 1989 року, прикладеної до документа під назвою "Пропозиції щодо реконструкції та реставрації історичної забудови міста Маріуполя". Схоже, що будова переходила з рук в руки, поки не зруйнувалася.

Будинок зі шпилем за адресою  вул. Куїнджі, 48. Він був побудований на місці спаленого гітлерівцями особняка, що належав Давиду Олександровичу Хараджаєву. Найбагатшому городянину Маріуполя, водночас і найбільшому благодійнику. На цьому ми й завершимо прогулянку довкола скверу.

Раніше публікували розповідь Сергія Бурова про маріупольську Слобідку. 

Фото: з відкритих джерел