120 днів у блокадному, а потім окупованому Маріуполі прожило подружжя Марія та Олександр Сладкових. Вижили дивом. Сладкові відомі своєю проукраїнською позицією. Марія пише вірші, пісні та п’єси. Олександр – звукорежисер та оператор. У Маріуполі вони мали творчу студію і виготовляли 100% український контент.

З початку війни жили у своїй квартирі. Олександра поранили 15 березня, чотири наступні дні у Маріуполі були пекельними. І решта днів також.
– Лікарів немає, ліків немає. Всі ховаються. Він ходити не може. Я його не понесу. Милиць або палиці у нас теж не було. Нам нічого не залишалося, як лежати між двома стінами, ми ховалися там, – розповіла Марія.
Потрапити у госпіталь їм допомогли волонтери.
Олександра хотіли залишити у лікарні, але він знав – Марія вдома одна. Усі вікна повибивало від снаряду, залишити її ночувати в розтрощеній квартирі він не міг, тому самотужки дошкандибав додому.
Якщо б тієї ночі Олександр залишився в лікарні – він потрапив би на Азовсталь. Саме тоді госпіталь перевезли у підземні бункери обох сталеливарних заводів – Азовсталь та Ілліча.
Наступного дня, коли прийшли на перев’язку, в лікарні було порожньо. А подружжю допомогли потрапити у бомбосховище – так вони називали архів, який розташований у підвалі однієї з районних адміністрацій. Маленькі кімнатки прилаштували для життя. Там пробули 10 днів.
В тому підвалі було до 40 маріупольців. Районну адміністрацію та сусідні будинки впритул розстрілювали два російських танки. Потім почалася пожежа, але вони вижили. Все, що люди мали з собою, згоріло. Їм довелося повертатися у розбиті квартири.
Вони вийшли зі сховища і побачили військових із позначкою Z. Подружжя зрозуміло – місто окупували.
– Мертві лежали при дорозі. Біля нас там недалеко комбінат Ілліча, там було жахливо – трупи лежали кілька місяців. Там були і місцеві, і військові, і кожен, хто виходив за водою або в іншій потребі – не повертався. Там було дуже небезпечно, – згадало подружжя.
Марія та Олександр повернулися додому. Без світла, газу, виживали як могли. Все, що цінного мали в квартирі, обмінювали на їжу і дрова.
Наприкінці травня вони купили пакет мобільного зв’язку “днр”, їм треба було сповістити друзів та знайомих, що живі. Багато їхніх колег уже співпрацювали з окупаційною владою.
До них також приходили, пропонували. І це дало сигнал, що треба виїжджати, бо проукраїнську позицію вони мали ще 2014 року, і про це знали усі.
Марія не боялася слухати українське радіо. І одного разу в ефірі почула власний вірш про Маріуполь. Його читали діти.
Це так надихнуло подружжя, що вони наважилися покинути місто. Грошей не було, аби виїхати, тому вони по собівартості здавали парфуми, якими торгували раніше.
– Я був на ринку, вони в місті вже почали працювати, і мене побачив наш колишній клієнт. Я так зрозумів, що він почав співпрацювати з окупантами, бо він колишній поліцейський. Побачив нас, підходить і каже: вам нужно срочно уехать,- розповів Олександр.
Тоді в місті почалися зачистки з конкретними списками та іменами. Ці списки складали голови будинків або будинкових комітетів.
Не лише казали, хто мав проукраїнську позицію, а й давали перелік квартир, звідки виїхали люди, туди заселяли чужих. Лише в їхній дім за цей час приїжджали тричі.
Марія та Олександр здолали 50 блокпостів – останній у Василівці. Це була довга дорога манівцями через “сіру зону”. Вони виїхали завдяки знайомим із Дніпра, бо супроводжували немічну жінку – літню маму однокласниці Олександра.
Наразі подружжя живе в Павлограді. Вони працюють, роблять постановку за п’єсою, написаною Марією ще у Маріуполі. Вони хочуть відвідати усі маріупольські хаби. Їздять з міста в місто і спілкуються з такими ж, як вони.
Минулого року Марія та Олександр Сладкові стали студентами – будуть культурологами. Вони вірять, що повернуться в рідний Маріуполь і будуть разом його відбудовувати.