У черговій статті найвидатніший краєзнавець Маріуполя Сергій Буров розповів, як маріупольці гуляли на найголовнішій вулиці Маріуполя - проспекті Миру. 

Літніми вечорами, коли спадала спека, уся молодь, та й не тільки молодь, що мешкала в старій частині Маріуполя, прямувала на проспект Республіки, який для старшого покоління був "Великою вулицею" або простіше - "Великою". Вулиця ця була дійсно найбільшою в нашому благополучному місті, як за протяжністю, так і  завширшки. Це чітко видно на старовинних картах. Можна не сумніватися, що ім'я їй дав народ. Для покоління, що виросло в повоєнні роки, - "Проспектом", а для завсідників із претензією на деяку винятковість - "Бродом", тобто Бродвеєм. Однак використання кожної з цих назв було цілком зрозумілим кожному маріупольському аборигену.

Читайте також: Яким раніше був Маріуполь - дослідження Сергія Бурова 

Виняток могли становити хіба що зовсім давні старенькі бабусі, які, почувши від онуків слово " брод", приставляли долоньку до вуха, що більшою мірою зберегло свою функцію, перепитували: "Брод? Чи це не той, що через Кальміус за Правим берегом, на дорозі, що веде на Донщину?" Тут уже молоде покоління дивувалося: до чого тут Кальміус, Донщина, до якої ще треба було їхати кілометрів двісті, якщо не більше. Їм було невтямки, що їхні бабусі мали на увазі під Донщиною землі за Кальміусом, які в 30-ті роки почали забудовуватися цехами заводу "Азовсталь", а з часів царювання Єлизавети Петрівни до встановлення радянської влади належали Всевеликому війську донському.

Звичаї і традиції на Великій роками не змінювалися. Зміни спостерігалися тільки в одязі і, природно, у зміні поколінь. Гуляння відбувалося по одній стороні, найчастіше - по непарній, від Торгової вулиці і до скверу. Його учасники поділялися на два чітко позначених повільно плинних людських потоки: один - вгору, до скверу, інший - вниз, у зворотний бік. В інший рік потоки, підкоряючись невідомим закономірностям, переміщалися на парний бік.

Важливою частиною тих, хто прогулювався, були панянки, які взяли одна одну "під крендель", а також залицяльники, які слідували за ними і переміщалися невеликими групами. Проспект був місцем зустрічей і знайомств. Коли знайомство ставалося, новостворена парочка залишалася там відносно короткий час, далі вона вирушала за пропозицією залицяльника або в кіно, або кавалер проводжав свою обраницю додому. Обережні, а головне, далекоглядні молодики, перш ніж розвинути своє залицяння, намагалися манівцями з'ясувати, де проживає панянка, яка йому сподобалася. Могло статися, що на Слобідці, у Парковому селищі або в надрах Новоселівки. Проводжання в ці благословенні місцевості загрожувало непередбачуваними і, м'яко кажучи, не надто приємними наслідками: можна було опинитися і "злегка" побитим за вторгнення на чужу територію. Тут треба було вирішувати. Але бувало й так, що "кохання з першого погляду" змушувало представників сильної статі знехтувати всіма пересторогами. Час від часу крізь людську масу, що чинно переміщалася, шастали молоді люди, які розшукували своїх товаришів, а іноді - дівчину, яка сподобалася в якомусь іншому місці міста, з якою через швидкоплинність зустрічі не вдалося познайомитися одразу...

Читайте також: У пошуках грецької друкарні в Маріуполі - дослідження Сергія Бурова 

Особливо велике скупчення молоді спостерігалося вечорами напередодні випускних іспитів з російської літератури в середніх школах. Заклопотані юнаки та дівчата переміщалися проспектом, періодично скупчуючись у невеликі групки, перешіптувалися. Потім групки розпадалися і знову збиралися, частково або повністю змінюючи склад. Метою цього броунівського руху молодих людей було дізнатися теми екзаменаційних творів. Ці теми надсилали в скріплених сургучними печатками конвертах з обласного центру, а можливо, і з Києва, розкривали їх безпосередньо перед випробуванням десятикласників на міцність знань пройденого курсу російської літератури, а заодно і грамотності. Але в кожного покоління випускників жевріла надія, що хтось заздалегідь розкрив заповітний конверт і знає поки що "секретну" для інших тему. Щороку надія не збувалася, і все-таки наступного року вже нове покоління десятикласників поспішало ввечері напередодні іспиту на Велику.

На початку липня вечорами з'являлися на Броді студенти, які навчаються в Харкові, Ленінграді або в Москві і встигли вже в перші дні перебування вдома обгоріти на пляжі. Зустрічалися зі своїми однокласниками, обмінювалися столичними новинами, хизувалися модними слівцями і китайськими темно-синіми бостоновими штанами, які в майбутньому носили мало не до пенсії. Дивувалися, що в місцевому виші, технікумі, медичному та педагогічному училищах, а тим паче в середніх школах, ще забороняють на вечорах крутити платівки з танго та фокстротами, а танцювати дозволено було падеспань, польку та вальс.

Незважаючи на велике скупчення публіки, не можна сказати, що було шумно під час гуляння, якщо не брати до уваги човгання об тротуар тисяч ніг та гуркіт і дзвін трамваїв. Але трамваї у вечірню пору з'являлися відносно рідко. "Які трамваї?" - здивовано запитає наш сучасник. Відповімо - звичайні. Проспектом до середини п'ятдесятих років була прокладена двоколійна трамвайна лінія. Вона пов'язувала порт, залізничний вокзал і, природно, центр міста з Іллічівським районом, де й закінчувалася біля ринку.

Читайте також: Як називали вулиці Маріуполя - дослідження краєзнавця Сергія Бурова 

Звісно, маріупольці займалися на головній вулиці не тільки тим, що фланували взад-вперед. Там було кілька привабливих місць для інших занять. По-перше, кіно. Біля парадних дверей, а ще більше біля кас кінотеатрів - один із них, "Перемога", поки що існує й донині, а другий, "Батьківщина", канув у Лету - постійно юрмилися люди. А незадовго до початку сеансу за кілька десятків метрів від входу до храму кінематографа перехожих долали питанням: "Чи не маєте зайвого квиточка?". Кінотеатр "Перемога" був привабливим не тільки тим, що на його екрані демонстрували нові кінокартини, а й можливістю перекусити перед сеансом у буфеті тістечком, прикрашеним трояндочкою і приліпленим до нього зеленим листочком, запиваючи ситро. А потім можна було піднятися на другий поверх і послухати невеликий ансамбль, що складався зі скрипаля Олександра Мухіна, піаністки Галини Соболевської, віолончеліста Миколи Нікаро-Карпенка та інших місцевих обдарованих музикантів.

По-друге, погребок на розі проспекту Республіки та вулиці Радянської. У наші дні його вхід, здається, позначений вивіскою "Меблі", а раніше на її місці красувалася інша, на якій чітко було виведено: "Главвино". У просторіччі ж погребок іменувався "Звіринцем". Ця назва приліпилася до нього через скульптурні зображення левових голів, прикріплених до стіни. З пащ левів стирчали бронзові крани, відкриваючи їх, "господині" закладу випромінювали в склянки вино, червоне або біле, залежно від смаків і пристрастей спраглих. Для одних льох був джерелом радості, а для міської влади - причиною головного болю. Шанувальники напою, оспіваного Омаром Гаямом, які перестаралися, аж ніяк не прикрашали головний проспект міста, тим більше, коли вони влаштовувалися "відпочивати" під лавки, встановлені неподалік. Нині вже не пригадати, коли "Главвино" було перенесено в інший підвал, на кут вулиці Донбаської на перетині з Радянською. Напис на вивісці став коротшим - "Вино". Місцеві дотепники розшифровували це слово так: "Всесоюзний інститут народної освіти".

Читайте також: Розповідь про маріупольський Палац моряків

По-третє, Клуб металургів, відомий нашим сучасникам, як Палац культури "Молодіжний". Там теж можна було подивитися кінофільм, щоправда, не першої свіжості, побувати на виставі народного театру або концертах самодіяльного хору, танцювального колективу або оркестру народних інструментів. А якщо сильно пощастить, то - потрапити на зустріч із якоюсь знаменитістю, наприклад, із композиторами Юрієм Мілютіним або Дмитром Кабалевським, кіноартистами Борисом Андрєєвим або Марком Бернесом. Для любителів потанцювати в нижньому фойє влаштовувалися танці.

Літні гуляння головною вулицею міста не були феноменом, притаманним тільки Маріуполю. Згадаймо головні вулиці інших південних міст: Дерибасівську в Одесі, Велику Садову в Ростові-на-Дону. Важко сказати - чи зберігся цей звичай у згаданих вище містах, але в нас він зник. Чому? Невідомо нікому.

Раніше публікували розповідь Сергія Бурова про архітектурний та культурний розвиток Маріуполя.

Фото: з відкритих джерел