Знову на сцені: що пережила акторка з Маріуполя та як опинилася у Черкасах

У 2004 році я вступила до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. За чотири роки закінчила навчання і мене запросили працювати в Донецький академічний обласний драматичний театр, що в Маріуполі. Тоді в назві закладу було слово «російський», тож і вистави показували переважно недержавною мовою. Мені довелося звикати й вдосконалювати володіння російською, адже в коледжі дисципліни викладали лише українською. У 2016 назву нашого театру змінили через збройну агресію росії на Донбасі, а репертуар поповнили українськомовними п’єсами. Я легко сприйняла такі зміни, але деяким акторам вони були не до вподоби. За роки роботи зіграла безліч ролей, та найбільш улюблена – Ярися в «Коханні в стилі бароко». 16 березня цього року російські військові зруйнували театр авіабомбою і ми залишилися без головної домівки…

У перші дні повномасштабного вторгнення я спілкувалася з колегами по телефону, але 1 березня зв’язок зник і ми навіть не знали, що відбувається на сусідній вулиці. Маріуполь почали накривати вогнем, літаки безперервно скидали бомби. Попри активні бойові дії понад місяць я перебувала в квартирі, але потім разом з усіма жителями спускалась у підвал, що був неналежно облаштований. Замість східців – лаз, тобто нам потрібно було стати на карачки й трохи проповзти, аби потрапити в приміщення. Чому вирішили переховуватись там? Якось на наших очах літак скинув бомбу в сусідній дім. У результаті люди, які жили на 4-5 поверсі, загинули миттєво. До цього окупанти постійно обстрілювали й бомбардували будинки, але ми залишались в оселях і вірили, що дві стіни можуть захистити від удару. На жаль, від такого не рятує нічого, бо в підвали теж потрапляли снаряди. Це лотерея. Протягом 6-7 ранку наставав режим тиші, коли росіяни майже не стріляли. Тоді ми виходили з укриттів, розводили багаття, гріли воду й готували їжу. 1 березня вимкнули світло, газ, воду. Запаси скінчилися, а продукти не підвозили. Якщо в когось були якісь речі, то приносили їх, аби всі ними користувались. Із борошна й води робили млинці, випікали на сковорідці хліб. Коли було чутно літак, то забігали з тим варивом у під’їзд, чекали другого вибуху і аж потім закінчували приготування їжі. Дехто ходив по розтрощених магазинах, щоб знайти хоч якісь харчі. Але я не брала в цьому участь. Мені не дозволяло виховання, а ще через стрес зовсім не хотілося їсти.

На початку березня до мене приходив колега, який розповів, що він разом із дружиною облаштовував бомбосховище в театрі. Туди привозили людей з усього міста, спочатку їх було 600 а потім – близько тисячі. Сергій запропонував, аби я теж пересиділа в укритті. Із його слів дізналася, що в глядацькій залі маріупольцям заборонили сидіти, тож вони ламали крісла й переносили їх у фоє. Я відмовила, бо не могла дивитися на те, як руйнують мій другий дім. Напевне це мене й урятувало, адже всі, хто перебував у сховищі, зазнали ушкоджень.

Солдати «ДНР» прийшли, щоб вигнати нас із будинку й повідомили, що квартири використовуватимуть як позиції. Мешканцям навіть не дали зібрати речі. У принципі, більшість маріупольців передбачали поганий сценарій подій, але не вірили, що місто тотально зруйнують. Загарбники порадили нам перейти на інший бік вулиці, а за кілька днів повернутися додому. Ще пропонували евакуюватися автобусом на Ростов. Другий варіант для мене був узагалі неприйнятним. У підвалі я часто повторювала: якщо ці нелюди захоплять місто, то вибиратимусь, але все одно житиму в Україні. Про те, що відбувалося по той бік вулиці, страшно згадувати… Люди готують їжу на багатті, біля випалених під’їздів граються діти, а неподалік – трупи. Усі пішли на автобус, але спочатку пройшли фільтрацію. Я одна сказала, що не поїду. До останнього сподівалася: ось згодом прийдуть ЗСУ і все буде добре. Просто треба якось перебути цей час у місті. Один із військових сказав, що поселить мене в своєї знайомої. Я залишилася в цієї жінки, а ввечері прийшли озброєні рашисти й ошелешили підозрою щодо моєї співпраці із полком «АЗОВ». Заперечила це й відповіла, що працюю акторкою в Маріупольському драмтеатрі. «А, так ты актриса? Ну, да. Погорелого театра, ведь его уже нет», – позловтішався один із окупантів, а інші розсміялися. Так я дізналася про те, що театр знищено. Не вірила…

На допиті перевіряли руки й плечі. Я гадала, що вони шукають патріотичні татуювання. Аж потім мені пояснили, що ті виродки видивлялися синці, які можуть з’являтися через віддачу зброї. Коли нічого не виявили, то сказали, що я для них куховаритиму й узагалі допомагатиму. Довгими вмовляннями мені вдалося отримати дозвіл на виїзд у передмістя Маріуполя, де жив директор театру. За кілька днів зв’язалася з батьками й тато забрав мене в раніше окуповану Макіївку. У рідних запитала, чи правда, що росіяни розбомбили театр? Близько тижня налаштовувалась, аби побачити ті кадри. Це був шок і мені здалося, що життя скінчилося. Театр – це моя родина, ролі – діти, і все це підло вкрали. 

Я шукала шляхи повернення в Україну, хоч би й через Європу. Зрештою довелося їхати і через рф, і через Латвію. Декілька місяців пробула там, відвідувала театри. У Ризі мене запросили взяти участь в проєкті «Brіvіbas/Свобода», який ініціював відомий піаніст Андрій Осокін. Концерт був спрямований на популяризацію української культури, а кошти збирали на гуманітарну допомогу для постраждалих внаслідок російської агресії та військових. Погодилась і потрапила в звичну мистецьку атмосферу. Латвійці виконували пісні нашого народу, а я читала уривок із «Марусі Чурай». Вочевидь, не всі присутні розуміли українську, але вони неймовірно тепло сприймали дійство.

Я телефонувала в міста, де мала знайомих із театрального середовища. Але, мабуть, ситуація потребувала активніших дій. Тож розгорнула мапу й подивилася, куди ж поїхати. Погляд зупинився у центрі, відтак – Черкаси. 

У серпні дісталася міста, поговорила з директором театру Русланом Паскаловим, а він – із головним режисером Станіславом Садаклієвим. Погодили, що за тиждень я прийду на прослуховування, а пізніше – на конкурс. Ці іспити успішно витримала й стала однією з трьох, кого взяли в трупу. 

Мене й досі лякають гучні звуки, але в кімнаті, виділеній театром, навіть звуки сирени не сприймаються так, як це було в Маріуполі. Проте спочатку визирала у вікно й придивлялася, де в разі наслідків влучань, можна розвести багаття. Просто в мене інше ставлення й відповідний досвід. Нікому його не бажаю. Хочу жити далі й позбутися страхів минулого.