Майор Ігор Коржик нині – заступник начальника відділу – начальник відділення організації проходження служби особовим складом відділу кадрів Донецького прикордонного загону. Має справжню прикордонну родину, адже його дружина також вдягла зелений берет, щоправда – значно пізніше за чоловіка. Але від початку знайомства проходила всі випробовування з Ігорем.

Та для чоловіка історія в прикордонному війську почалася практично з дитинства. Тоді, будучи десятикласником, приїхавши в гості до родичів з батьком, у Різдво 2001 року він проходив біля Хмельницької академії. «Був обід і всі коробки курсантів йшли повз плац. Ми зупинилися біля КПП і я дивився які вони всі крокують – кремезні, горді… Ми прочитали вивіску на паркані академії і я сказав батькові – хочу бути прикордонником!» - розповідає він, ніби бачить все прямо зараз.Не маючи серед близьких людей нікого з військовою професією, Ігор тоді прийняв для себе чітке рішення стати прикордонником. Він мав відмінну фізичну підготовку та диплом з відзнакою, тож скласти іспити в академію для нього було не складно. Хоча і готувався до вступних іспитів серйозно та наполегливо. А вже після навчання – відмінний прикордонник став старшим інспектором прикордонного контролю ВПС «Дергачі», відправляли його й служити за кордон, потім Ігор повернувся в Україну і далі проходив службу в Харкові у відділі кадрів.


Його подальша доля вирішилася буквально за день, як це часто буває з військовими. В один день майору Коржику повідомили про зміну місця служби на м. Маріуполь, а зранку він вже мав бути тут. На той час Ігор тільки зустрічався зі своєю нині дружиною Оленою і дуже переживав – чи поїде вона з ним. Але вона без зайвих розмов погодилася їхати з чоловіком в Маріуполь. «Треба, значить поїдемо» - сказала Олена, звільнилася з роботи і вирушила з чоловіком в незнайоме на той час місто.

«Тут ми зустріли війну» - розповідає родина.Звісно, з початком війни, чоловік дуже непокоївся за свою кохану. Йому доводилося жити тут, на території Донецького прикордонного загону, проводити оформлення мобілізованих. Один з військовослужбовців загону згадує нині, як Ігор готував військових до бойових дій, проводив заняття по вправному володінню зброєю і солдати пам’ятатимуть про ті часи завжди. І ще про те, як після бойових сутичок не поверталися бійці (були поранені й вбиті…) та на питання, хто добровільно поїде на передову, Ігор Коржик робив крок вперед. Кожен такий крок відбивався в серці дружини, що чекала вдома і пропускала кожне «поза зоною» через власне серце.В той час, коли Олена стійко переживала розлуку з чоловіком – Ігор ніс службу не лише в управління загону: «Амвросіївка, Іловайськ, Дмитрівка… Під обстрілами ми з побратимами проводили колони. Основним завданням було, коли почалися захоплення наших підрозділів (Іловайськ, Донецьк) –розбиратися з особовим складом – вести списки людей – хто де знаходиться, збирати інформацію. Подекуди треба було і супроводжувати затриманих бойовиків. Тоді не було стабільної ситуації, зненацька розпочиналися бої і нові атаки на наші підрозділи» - згадує військовослужбовець. Та чи не найважливішою його задачею стало допомагати у визволенні наших полонених.

Є у нього така історія з щасливим фіналом – ці мурахи на тілі – про велику перемогу, адже врятоване життя вартує всіх на світі медалей. Просто розуміння, що завдяки тобі людина житиме, і житиме не в полоні.Д

ружина Олена, переживши з чоловіком всі ті буремні часи, нині також служить в Донецькому прикордонному загоні – в центрі зв’язку та інформаційних систем.У свій вільний від служби час родина прикордонників займається відбудовуванням свого родинного гніздечка. В Маріуполі, що згодом став прифронтовим, майор Коржик і його дружина Олена вирішили лишитися назавжди. «Пропозицій по службі було багато, але це місто вже стало рідним, як і сам Донецький прикордонний загін» - наголошують вони.