З різними долями, з різними захопленнями, з різною мотивацією, але з єдиними мріями, мріями про майбутнє України - держави могутньої та квітучої.
Реалії сьогодення зруйнували всі стереотипи про жінку як особу, котра виключно займається вихованням дітей та підтримує домашній затишок. Особливо актуальним стало питання ролі жінки-воїна.
Зона проведення АТО... Нетипові завдання та специфіка роботи для прекрасної половини людства, ризик і щоденні стреси... Тут військовослужбовці-жінки демонструють високий рівень професіоналізму, витримку та стресостійкість. Відмовившись від високих підборів, забавних вечірок, вони боронять нашу землю від агресора на рівні з чоловіками. Навіть найтендітніші постаті в щоденних тренуваннях, у військових обладунках набувають зовсім іншого окрасу в наших очах - жінки-борця, борця за незалежність України.
У зв’язку з "перезавантаженням" української армії жінки отримали змогу вийти на новий рівень усвідомлення і сприйняття себе як не вторинної, не слабкої статті, а таких же мужніх воїнів, як і чоловіки. Роль жінки на війні в сучасних умовах не є феноменом для соціуму. Ледь не щодня ми бачимо їх по ту сторону екрану зі зброєю в руках, чуємо історії про їх героїчні подвиги на передовій.
Старший сержант Вікторія Назарова. Вона, як ніхто інший, знає, як це втрати все. Військовослужбовець родом із міста Амвросіївка Донецької області. Перед Вікторією в один момент постав вибір: зрадити присязі чи вийти і продовжувати службу українському народу. Не злякавшись труднощів і небезпеки, дівчина приймає рішення кинути все і ступити в невідомість, але залишитись вірній у першу чергу собі. Разом з батьком виходить з окупованої території.
Розпочиналась служба тоді ще молодшого сержанта Назарової з відділу прикордонної служби "Іловайськ". Розповідає, прикордонне життя приносило задоволення, захоплювало все новими і новими подіями, динамікою роботи. Пункт пропуску "Успенка" та початок бойових дій на Сході України. Весна 2014 року, зізнається дівчина, запам'ятається їй на все життя. Блокування пункту пропуску, масові заворушення людей, які прагнуть "русского міра" та найголовніше зрада, зрада тих, з ким ти стояв пліч-о-пліч, кого вважав своїм бойовим товаришем.
Позаду залишились страшні спогади про мінометні обстріли, обстріли із реактивних систем "Град" та поранення і втрати серед побратимів.
Зараз же серце дівчини тривожить тільки одна думка - про рідних, які так і залишились проживати на окупованій території. Зізнається, підтримки та доброго слова рідні не вистачає. Сама ж Вікторія наразі проходить службу у Чернівецькому прикордонному загоні (пункт пропуску "Мамалига"). Аби хоч трішки повернути своє попереднє життя, життя до війни, вона перевелась на такий же автомобільний пункт пропуску і до вже звичної їй справи - паспортної роботи.
Старшина Тетяна Ломакіна, мати-одиначка, розумна та вольова жінка, не тільки вийшла, але й героїчно допомагала хлопцям у ті страшні дні. Жінка проходила службу на відділі "Новоазовськ". Майже дев'ять років свого життя Тетяна присвятила прикордонній службі. Розповідає: "Не було жодного дня, щоб я пошкодувала про свій вибір". Рясні обстріли пункту пропуску "Новоазовськ" старшина Ломакіна згадує з сумом на обличчі. Споглядати те, що до цього доводилось бачити тільки у фільмах, самостійно надавати першу медичну допомогу та витягувати поранених - справа далеко не з легких навіть для чоловіків.
Не втрачаючи ентузіазму та віри, віри в перемогу, Тетяна продовжує службу на відділі прикордонної служби "Маріуполь". Здійснюючи паспортний контроль, їй довелось освоювати зовсім новий для неї напрям - морську ділянку.
Молодший сержант Світлана Серокурова, медик за фахом вирішила вступити до лав зеленостроїв не так давно. Жителька Маріуполя не змогла лишитись осторонь, коли в її прифронтовому місці ворог нищить її народ, її рідну землю. Маючи на руках синочка та чоловіка-інваліда війни першої групи, жінка вирішила бути корисною там, де цього потребує українське військо.
Ось уже півроку Світлана служить фельдшером у Донецькому прикордонному загоні. Каже, що робота їй довподоби, а головне відчуття того, що ти робиш важливу справу.
Прототип жінки-воїна ми можемо чітко прослідкувати і в романі Світлани Алексієвич "У війни не жіноче обличчя". У нелюдських умовах жінки змушені були брати зброю в руки та захищати рідну неньку від фашизму. Сьогодні ж жінки володіють набагато більшим арсеналом знань, вмінь, підготовкою та витривалістю у надскладних умовах. У війни - жіноче обличчя!
