У листопаді все частіше відчувається слабкість, все більше хочеться відпочивати та менше працювати. Сірі, холодні будні швидко набридають, не вистачає тепла, чогось солодкого, гарного і яскравого. З огляду на це пропоную вам, дорогі читачі, поринути разом зі мною у світ витонченої жіночої краси та безмежного таланту, який, сподіваюся, трохи підніме всім настрій і зробить день більш яскравим.

Першою красунею, про яку піде мова, буде заслужена артистка УРСР, яка працювала на початку 1960-х років, Євгенія Іванівна Вєтрова, темпераментна і різнопланова актриса, яка в театрі була відома ще і як розумний педагог. Працювала Євгенія Вєтрова з молоддю багато, наполегливо, вечорами, в будь-яку вільну від вистав годину. Багато разів бачили вогні рамп актрису у таких виставах, як «Іркутська історія», «Барабанщиця», «Сила кохання», «Шлях до щастя», «Павутина», «Куховарка», «Четверо під одним дахом», «Грози проходять».

Всі її ролі злободенні, різнопланові, знаходили відгук у серці глядача, хвилювали його своєю правдою та емоційною наповненістю.


Читайте також: Благодійна діяльність театральних працівників Маріуполя

У 1964 р. до Маріуполя приїхала яскрава, творча індивідуальність з великим театральним досвідом народна артистка УРСР Роза Іванівна Под’якова, яка працювали на маріупольській сцені порівняно недовго – всього 5 років.

Розі Под’яковій завжди хотілося грати сучасниць, створювати яскраві образи, сильні, вольові характери. Для неї кожна нова робота була накопиченням досвіду, кристалізацією виграшних штрихів і інтонацій. «Це була дуже яскрава артистка, неймовірно цікава. Напрочуд красива жінка, розумна, талановита», – згадує С. Отченашенко. Кореспондент «Приазовского рабочего» С. Гольдберг підкреслив, що особливо важливою для актриси стала роль Комісара у п’єсі В. Вишневського. Роза виходила на сцену зібрана, одухотворена, жила цією роллю, цим образом, зливаючись з ним.

Читайте також: Новый год в Мариуполе встретят в Театральном сквере - с шоу-программой и вкусной ярмаркой

Незабутній внесок у театральне мистецтво Маріуполя, безумовно, зробила Наталя Микитівна Юргенс. Іноді здавалося, що акторському дару актриси підвладне все: від іскрометного канкану в «Донні Люції» до трагічної скам’янілості в фіналі «Васси Желєзнової». Для неї не існувало рамок амплуа, не було ролей великих і маленьких. У «Живи та пам’ятай» В. Распутіна вона зіграла майже безсловесну Катерину з такою наповненістю і віддачею, ніби її роль і є головною.

Життєлюбність і оптимізм, ідейна переконаність і пристрасне відстоювання своєї позиції створювали в кожній виставі, де грала Н. Юргенс, особливе біополе, що впливало не тільки на глядачів, а й на її партнерів. Працювати з нею було нелегко, бо Наталя Микитівна вимагала від кожного, хто поруч, максимальної самовіддачі, високого професіоналізму, безмежної відданості справі. Недоліки, невдачі в роботі театру ставали її особистим болем. Зате і будь-якому успіху Н. Юргенс щиро раділа, як власному. Вона з особливою дбайливістю і увагою ставилася до роботи молодих акторів, і як член ради наставників чимало сил і часу віддавала своїм підопічним. Вона була переконана: наставництво – процес взаємозбагачення. А Наталя Юргенс завжди була готова не тільки вчити, а й вчитися.

Читайте також: Солдат Швейк и денщик Шельменко едут в Мариуполь

Однією з найпопулярніших у Маріуполі актрис завжди залишалася і залишається Світлана Іванівна Отченашенко. Створені нею образи ставали предметом глядацького відгуку й захоплення. На відміну від Полтави, в Маріуполі молоду Світлану Отченашенко відразу ж ввели в поточний репертуар театру. Вистава за п’єсою Ю. Едліса «Крапля в морі» (1966 р.) стала першою роботою актриси. Олівцем від руки в програмку вписано: «Віра-Отченашенко». Після ролей Валі Анощенко («Російські люди» К. Симонова), Ніси («Дурочка» Лопе де Вега) і Тані Свєтлової («Гліб Космачов» М. Шатрова) в колективі закріпився статус С. Отченашенко як однієї з провідних актрис театру. І як підтвердження тому – звання заслуженої артистки України, отримане в 1972 р., у 27 років! З кожною новою роллю зростала майстерність актриси. Особливо запам’яталася С. Отченашенко в ролі Віктоші з «Казок старого Арбату» О. Арбузова – юна істота, яка змогла перевернути розмірене життя двох літніх чоловіків, ролі яких виконували Борис Сабуров і Микола Земцов. На сцені панували такі чисті стосунки, випромінювалося таке тепло, що відтавали та очищалися серця глядачів. Віктошу-Отченашенко вітав автор п’єси Олексій Арбузов, її органічністю захоплювався Зіновій Гердт.

Для Світлани Отченашенко дуже важливою, творчо значущою була робота над підготовкою програм і проведенням вечорів поезії Анни Ахматової та Марини Цвєтаєвої. Такі вечори відбулися не тільки в Маріуполі, але й у Донецьку, Мінську. «І мені дуже радісно, – зазначила актриса, – що проведені поетичні вечори знайшли відгук в серцях людей».

Читайте також: Мариупольский сквер

З 1974 року на маріупольській сцені працювала Людмила Олімпіївна Руснак. За час роботи вона зіграла десятки ролей. У кожному характері, від безпритульного до королеви, Людмила Руснак шукала і знаходила внутрішню сутність, найтонші нюанси людської душі, що і робило її героїнь правдивими та щирими, близькими та зрозумілими. І як результат – увага режисерів, критики, вдячні оплески, любов і захоплення публіки.

Отже, протягом другої половини XX ст. на маріупольській сцені працювали талановиті, унікальні, витончені та непересічні актриси, чия енергетика, краса і самобутність надихали та змушували глядачів приходити до театру знову і знову…

Всі використані світлини зберігаються в Поточному архіві Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь) та особистому архіві народної артистки України С. І. Отченашенко.