Ви вірите в того, хто може пройти навшпиньки по краєчку карнизу і не впасти? В того, хто може проникнути в будівлю через димар або навіть прошмигнути крізь стіну? В того, хто може непомітно залізти під подушку, коли ви на ній спите чи пройти поруч, не привернувши вашої уваги, сидіти з вами за одним столом і не запам’ятатися зовсім?
Мабуть це все надто схоже на список новорічних див, та я дещо про інші дива - реальніші.
Є в моїй прикордонній службі люди, про яких ніхто ніколи не напише. Я кажу не про їхні справи - про самих людей, бо їх не бачать, не знають, не запам’ятовують - це як раз професійне. Але від того, що вони роблять, змінюється надто багато - увесь хід нашої з вами історії.
Той, про кого я хочу вам розказати сидить навпроти мене, а я чи не вперше не знаю, які йому ставити питання, бо майже кожна відповідь не має права бути опублікована. Ви уявляєте, яка це трагедія для журналіста? Я не можу говорити про колір його очей, волосся, поставу... (не кажучи вже про те, щоб зробити фото). Про те, де він народився, навчався, яку має родину...
Він прикордонник, для якого кордони значно ширше. Та що там, для якого кордонів немає.
Він прийняв рішення бути військовим ще тоді, коли війни в Україні не було. Однак, він прийняв рішення приїхати на Схід, коли війна почалася. «Хто справді був на «бойових» - той менш за все про це говорить» - каже він та зазначає, що Маріуполь став для нього особливим містом. Навряд чи я перебільшу, якщо скажу, що це прифронтове місто змінило його життя. В той же час - він, що говорить чистою українською не лише в офіційному спілкуванні, а скоріше - з-поміж близьких людей, зріднився з цією також рідною йому землею. В його кабінеті висить тризуб, вишитий кимось сміливим з нині окупованого Донецька, він говорить про тимчасово непідконтрольну територію лише як про таку, що рідна нам.
У нього є безліч прикордонних нагород, а також - від вищого керівництва країни. Втім, я розумію, що всі розмови про роботу лишаються тут - на роботі - серед вірних побратимів.
Він в курсі всього, що відбувається, ніби чує і бачить більше за інших. Хоча, чому «ніби», все так і є. Бо наразі йде війна не лише у фізичному просторі, але й в інформаційному, і він в ньому боєць.
Тоді, як всі новорічні персонажі працюють лише по святах - він, навпаки, не відпочиває ніколи. Але його казкові «сані» (звісно, я про автівку), долають величезні відстані по Україні, аби бути там, де є така потреба.
Телефон ніколи не замовкає. Майже. Він або дзвенить, або сповіщує про повідомлення. Тож і говорити особливо ніколи. І ні про яке інтерв’ю не може йти мови. Те, що маю можливість просто спостерігати за роботою і щось запам’ятовувати - вже добре.
«У мене ніколи не брали інтерв’ю» - посміхається він і я ставлю собі питання - як багато у нас в країні є таких, що роблять справу, знаючи, що ніхто ніколи про це не розповість? Що ніякої за це вдячності не буде. Лише постійна небезпека, переїзди, безсонні ночі і робота. Робота, робота, робота...
Та в той же час є у ньому щось неймовірно-радісне, неймовірно... живе і палаюче. Є мета в житті і є бажання радіти митям. Ось це і є Національна Ідея, про яку всі говорять. Ідея захисту й розбудови України.
Я не знаю, чи змогла вам розповісти хоч щось. Чи вибудувався в цьому портретному нарисі хоч якийсь образ людини, яку я запам’ятаю на все життя, але не можу вам показати ніяк більше. Сподіваюся, що так. Мені хочеться трохи більше розповісти про людей, які роблять неможливе, аби у нашої країни було майбутнє, аби воно було у нас з вами. Але все, що у мене ж для цього - лише слова...
Та, головне зараз, скільки б вам не було років - вірте в дива. Вірте у подарунки від святого Миколая. Звісно, якщо ви добре себе поводили. Бо всі рано чи пізно отримають гідну відплату за свої справи. Тож вірте в справедливість і людей, які справді керуються лише нею.
