Тема цьогорічного Форуму YES (Ялтинської європейської стратегії) - «Щастя зараз» (Happiness now).

Наведу лише одну цитату з цього форуму: «Ми не можемо створити щастя, але ми можемо створити умови, в яких люди можуть ставати щасливими» (Андерс Фоґ Расмуссен, колишній Генсек НАТО та прем'єр-міністр Данії (2001-2009).

Дуже хочеться, щоб тема щастя нарешті була актуальною і для шкільної освіти.

Згадую, як колись вразив мене лист до матері Миколи Гоголя з Ніжина (там він навчався в гімназії), написаний 1 березня 1828 року. Особливо його слова про те, що «у цьому безглуздому закладі» він «втратив цілих шість років дарма» і не знайшов у гімназії анічогісінько «окрім великої нерадості». «Якщо я що й знаю, то цим зобов’язаний лише собі», - підсумовує Микола Гоголь.

Нашій шкільній освіті досі не вдалося пройти шлях від «великої нерадості» до «школи радості».

«Коли мені було 5 років, мама завжди повторювала мені, що найважливіше в житті – бути щасливим.

Коли я пішов до школи, мене запитали, ким я хочу стати, коли виросту. Я написав - «щасливим».

Мені сказали: «Ти не зрозумів завдання!», я їм сказав: «Ви не зрозуміли життя», - Джон Леннон, The Beatles.

«Щастя настає коли люди можуть робити те, що їм подобається, і те, що вони вважають значущим і корисним», - Пасі Салберґ, автор книги «Фінські уроки 2.0. Чого може навчитися світ з освітніх змін у Фінляндії».

Читайте також: Форма обучения, или Почему в школах встречают по одежке?

Як у школі культивувати щастя? Як створити успішну спільноту щасливих людей? Чи може бути щастя основою корпоративної культури школи?

Людей роблять щасливими прості речі:

1. Сенс (людина має мету і прагнення її досягнути);

2. Залученість та вмотивованість (є прихильність, особиста зацікавленість в діяльності, довіра, ентузіазм);

3. Досягнення (є можливості для особистісного зростання);

4. Позитивні емоції (заряд позитива, оптимізму та радості);

5. Стосунки (існує ефективний обмін думками, відчуттями, діями…).

Наша перша «американка» (гімназистка, яка рік навчалась у США за програмою FLEX) Ярослава Бабич, була приємно здивована, що там вчителі переймаються практичною реалізацією «права на щастя» її американських однолітків. Вони переконані, що дитина щаслива, коли вона:

  • Усміхається,
  • Спілкується,
  • Рухається.

Усміхається: тримаймо курс на побудову школи радості, створення позитивного емоційного балансу в наших школах, емоційну свободу…

Звісно, радість – це почуття, яке не можливо викликати штучно, тож природа школи має породжувати цей емоційний стан. Що може бути кращим за радість пізнання, адже пізнавальний інстинкт закладений у нас Творцем?

Спілкується: треба розглядати школу як можливість живого, доброзичливого, діалогічного спілкування з безпосереднім «носієм знань» та цінностей.

Рухається: я хочу руху, руху… Ні - сидячому навчанню. Так - навчанню у русі!

Пройти шлях від сидячого способу «споживання» знань до динамічних форм навчання.

Пропонувати уроки в класі на відкритому повітрі Open-air classroom (Outdoor Classroom), стільці для «активного сидіння» крученим дітям, простір для організації рухової активності в коридорі і на подвір’ї.

Читайте також: Чи треба залишати учнів на другий рік в одному класі?

Рік тому на своїй сторінці у ФБ провів експрес-опитування. Ось відповіді вчителів на запитання «Чи можете ви знайти у школі те, що робить вас щасливими?!»

  • Діти!!!!! Дитячі очі, які можуть світитися...
  • Насправді, щасливими мене роблять учні.
  • Канікули...
  • Щодня знаходжу! Інакше не можна!
  • Якщо чесно, то радості особисто я великої не відчуваю. Ні, не вигоріла, але все більше наказів до виконання…
  • Я щаслива тоді, коли мої учні мають досягнення і перемоги.
  • Дитяча радість.

Радує, що стільки колег написали: «Діти!». Значить, є надія!

А от відповіді на друге запитання «А ваші діти знаходять у школі те, що робить їх щасливими?!» дають менше підстав для оптимізму:

  • Wi-Fi і власні смартфони
  • Спілкування з друзями. Перше кохання...
  • Дзвінок з уроку. Перерви!
  • Буфет, якщо є гроші
  • Мій або загубив, або ще у процесі пошуку.
  • Знаходять, але…, як тільки вони це знайдуть, на них учителі починають гримати
  • На жаль, ні, бо школа досі є «каральним органом»
  • Ні, мій малий ненавидить школу
  • А вдома знаходять?!


Читайте також: Что делать мариупольцам, если ребенок стал жертвой буллинга?

Чому так? На мій погляд, одна із головних причин у тому, що ми досі не спекались такої риси радянської і пострадянської шкільної освіти як акценту на вимушеності (рос. произвольности) уваги до того, що доводиться вивчати. Наша шкільна система спеціально формувала у учнів здатність довільно керувати своєю увагою, тобто привчала робити те, що робити не хочеться. Тож, більшість дітей, вивчаючи географію, біологію чи іноземну мову, вчилась не тільки і не стільки географії, біології чи іноземної мови… Вони вчились робити те, «що треба». Вчились мовчки (відкрито не протестуючи) робити те, що скажуть. Зрештою, вчились ставати зручними об’єктами для зовнішнього маніпулювання (саме це і було потрібно тоталітарному режиму).

Говорячи про «дружню до дитини школу» (запозичую цей термін з англомовної літератури), змушений підняти руку, точніше перо, трансформоване у клавіатуру комп’ютера, на «святе» - на систему принципів навчання. Зокрема, на поширене у нашій науковій літературі трактування дидактичного принципу свідомості й активності. Як вважають деякі корифеї вітчизняної педагогіки, «інтенсивного напруження власної розумової діяльності».

А що, як і без «інтенсивного напруження власної розумової діяльності», просто граючись, дитина набуває «самостійно осмислені знання»?! Утім, ми ж не шукаємо легких шляхів, у нас «навчання – це не задоволення, а важка праця».

Звісно, якщо б мова йшла про намагання підібрати кожному учневі в школі «природовідповідну (споріднену) працю», тоді б, як писав Г.С. Сковорода, наслідуючи Епікура, «потрібне ставало неважким, а важке непотрібним». Природовідповідна праця - це виконання тієї роботи, яка приносить задоволення та до якої є найбільші здібності. Саме це і мала б запропонувати школа для кожної дитини, якщо б вона справді хотіла бути дружньою до неї. Та для нашої педагогічної практики більше підходить армійське: мені не треба, щоб ти це зробив, мені потрібно, щоб ти, гад, помучився.

Автор фото - Євген Сосновський.