19 жовтня Парламент ухвалив законопроект №6327. Він набере чинності, коли його підпише Президент. 

240 парламентарів плескають у долоні (радість то яка – прийняли!) Як то кажуть у народі, слава Богу! (скільки вже можна тупцювати на одному місці і затягувати те, що скоро захлинеться від недофінансування). У Міністерстві теж зітхнули з полегшенням. Все ж таки в.о. Міністра Супрун вдалося те, чого до неї не вдавалось багатьом Міністрам (от тільки вона відповідати буде по-іншому, а може й взагалі не буде…). А от що робити, коли Президент таки підпише довгоочікуваний законопроект - поки невідомо.

Я, перелиставши чимало інформації, зіткнулась з тим, що є багато красивих фраз, завчених штампів та висловів типу: я «за», або я «проти» цієї реформи… А от про механізми, конкретні кроки? Чи будуть гроші на такі реформи? Не знайшла. (Зазначу, що законопроекти №6604, що гарантує фінансування реалізації медичної реформи з державного бюджету, та №7117, що передбачає додаткове фінансування мережі медзакладів у сільській місцевості до цієї хвилини не прийняті. Вже не кажучи про важливі рядки в Державному бюджеті. А без них ця реформа – пшик. Залишається сподіватися, що у Прем’єра таки вистачить мужності знайти усі (!) необхідні кошти на фінансування медицини і перевернути піраміду в бік здоров’я, а не вимирання української нації).

Та повернемось до головного. Що ж робити нам, простим пацієнтам чи вже то клієнтам, які з 1 січня 2018 року будуть отримувати медичну допомогу за новим зразком і гроші таки будуть за нами якось «ходити» (от тільки чи вистачить їх – а це 210 грн. на пацієнта - невідомо).

Чи зможемо ми так само отримувати медичну допомогу у своїх лікарнях і поліклініках? – Запевняють, що так. Мовляв, поки буде дві паралельні системи («стара» і та що впроваджується – «нова»).

Чи потрібно шукати сімейного лікаря? – Так. Потрібно. Вибір буде – а от із кого?

Приміром я, як пацієнт, звернулась до звичайної міської поліклініки. Прийшла до реєстратури запитати про нові впровадження, як мені підготуватись до такого великого кроку, як вибір сімейного лікаря. Потрібно ще ж і договір підписати. Що в ньому буде і як буде працювати єдина система e-Health (яка має знищити застарілу паперову звітність).

Покрокова інструкція від МОЗ тут.

Так у поліклініці мені через віконце сказали дослівно таке:

«Чого ви прийшли? Ми самі ще нічого не знаємо! От по телевізору скажуть, тоді будемо… Самі ще ніякого договору не заключили, а хочете, аби вже й ви…» (І реєстратор повернулась та пішла собі по своїх справах. Якби могла, покрутила б мені пальцем біля скроні… Мовляв, якась божевільна припхалась). І я, знаєте, якось навіть не здивувалась на таку реакцію.

Це там десь, зверху, під куполом приймають закони, виходять на брифінги… На місцях деякі не чують і не бачать. Вони бігають по своєму колу і за його рамки ніколи не виходять.

Що вже говорити про компютеризацію (сподіваюсь, чиновники розуміють, що не у всіх лікарнях є достатня кількість технічного оснащення, доступу в мережу Інтернет).

А що робити з веб-медициною на селі, яку думають впроваджувати? Сподіваюсь, в.о. Міністра бачила, що у деяких селах для того аби зловив Інтернет потрібно на хату залізти (і я тут не сміюсь, бо так працює зв'язок у селі у моєї бабусі).

Про веселощі та як будуть лікувати через телевізор сюди.

Дуже цікаво і детально. Та от чомусь мені навіть не смішно. Бо знаю реальну ситуацію на селі (а це 30% населення України). Коли немає світла. Коли важко знайти бензин для авто. Коли один фельдшер. А тепер вже й того не буде. Бо тепер, згідно з новими нормами, його замінить парамедик (головним обовязком якого буде не лікувати, а довезти хворого до лікарні).

Що робити тим сільським лікарям, яким за вказівкою МОЗ потрібно буде обслуговувати близько 2000 пацієнтів? Це при тому, що в деяких селах проживає не більше 300-700 осіб.

Вочевидь, планують що 1 лікар буде обслуговувати 2-3 села. А як він буде це робити?

Як бути з тими лікарями в місті, які не наберуть необхідну кількість пацієнтів? Кажуть, що із трьох лікарів у місті залишиться працювати тільки один! (Про скорочення чомусь не говорять, а з гордістю виголошують, що зарплата сімейного лікаря підніметься аж до 17, а то й 20 тисяч гривень).

А що робити з вторинною ланкою медичної допомоги. Бо якщо на первинну гроші таки знайдуть (будемо сподіватись), то високоспеціалізована меддопомога цілком і повністю впаде на плечі пацієнта. А це високовартісні операції в сотні тисяч і іноді не гривень.

Про страхову медицину чомусь забули. Так хотіли-хотіли – що й не впровадили. А була ж така унікальна можливість хоч словом прописати цей рядок і вже почати рухатись у бік європейських країн та цивілізованого обслуговування. Коли в тебе є страховка. Ти приходиш в медичний заклад і тобі на порозі усміхаються. Кажуть - «добрий день». Рекомендують необхідне лікування. Лікар оглядає без «кислого» вигляду. Ніколи ніхто не облає. Навпаки всі допоможуть і підкажуть. Це я не про фантастичний фільм – а про приватні клініки, да є високопрофесійне і якісне обслуговування. Та для більшості в нашій країні таке побачити зась – бо пакет послуг починається від 3000, 8000 гривень і вище.

До Європи ми тягнемось тільки в одному – наші лікарі виїжджають закордон цілими бригадами. І їх з «руками-ногами» забирає сусідня Польша, Литва, Чехія. Бо їхні лікарі подались у Великобританію та Німеччину…

Знаю, що питань більше, ніж відповідей. Рекомендувала б працівникам МОЗ брати і видавати методички (бо що вони ще будуть робити, коли запуститься Національна служба здоровя України). І швидко. Бо коли реформа запрацює на повну потужність – брак інформації стане найлютішим ворогом.