З цією війною меж стало більше. Лінія розмежування відділяє тимчасово непідконтрольну українській владі територію. Та ця земля лишається нашою, українською. Там так само лишаються наші поля, річки, ліси… І всі ми сподівалися, що це розмежування ненадовго. Сподівалися. Та вийшло інакше. Іде четвертий рік АТО та особливих правил перетину лінії розмежування всередині країни.
На контрольних пунктах в'їзду-виїзду - постійний потік людей. Особливо багато нині - влітку, великий наплив був при вступній кампанії у виші, а також незмінно велика кількість людей в так звані пенсійні дні, себто коли громадяни отримують пенсійні виплати на підконтрольній українській владі території.
Прикордонники працюють, не зважаючи на нереальну спеку. Вислуховують питання тих, хто хоче перетнути лінію розмежування в тому чи іншому напрямку, пояснюють... Хтось обурюється тому, що забув документи, та більшість розуміє - це вимушені правила в період АТО, яких необхідно дотримуватися для запобігання безладу і можливих диверсій. Є й ті, що, зазомбовані російською пропагандою, сиплять образами в бік прикордонників, які тут не просто на роботі, бо обраний ними шлях - захищати свою країну - це набагато більше, ніж робота. Тому вони не відповідають, виконують свій службовий обов’язок, намагаючись зрозуміти і допомогти тим, хто потребує розуміння та допомоги.
«Тату, чому ти не хочеш у Донецьк?» - питає маленька дівчинка в батька. Вони перетинають лінію розмежування на в'їзд до тимчасово непідконтрольної українській владі території. Вона дивиться на нього, очікуючи відповіді, а він мовчить. Не знаю, про що думає в той момент, але в повітрі гнітючість і напруження. Мабуть, вони їдуть додому, на малу батьківщину. Судячи з характерних валіз - були десь тут, в Приазов’ї, на відпочинку. Зовсім нещодавно така подорож займала лише кілька годин і жодного дискомфорту. 2014-й був справді не так давно, та ніби пройшло ціле життя. Вони сідають в автобус, що курсує від нашого КПВВ на бік ОРДО.
«Звідси нас автобусом доправлять, а потім зустрінуть ті…» - розповідає одна бабуся іншій. Каже, «ті», мабуть, не знаючи, як їх назвати.
На КПВВ мені не хочеться розпитувати людей ні про що. Розпитують журналісти, а я лише слухаю. Глибокі історії, сповнені особистих трагедій, пов’язані нашою спільною трагедією. Прикордонники на КПВВ слухають ці історії щодня, співпереживаючи, розуміючи… А головне - сподіваючись, що лінія розмежування якнайскорше зникне. Поки ж - прикордонники продовжують оформлювати на в’їзд і виїзд наших громадян. Сонце так само палає над контрольними пунктами в’їзду-виїзду на Сході України…
