Є така, чи не найулюбленіша пісня сучасних українських вояків: «Лента за лентою набої подавай» авторства Миколи Сорокаліти. Це пісня про молодого кулеметника, створена на Жидачівщині близько 70 років тому, нині неабияк підіймає бойовий дух військовослужбовців на Сході України.
Вважається, що одним з перших випадків виконання цієї пісні зафіксовано 28 квітня 1945 року. Тоді, під час бою біля с. Радванці Радехівського району Львівської області кулеметник Антін Шарко («Гірка») та його амуніційний Володимир Башко («Цимрина») під час бою з ворогом завели цю пісню, яку підхопили інші повстанці, вирвавшись з оточення. Саме за підняття бойового духу побратимів піснею та проявлену відвагу «Гірку» нагородили Срібним Хрестом бойової заслуги. Так в пісні було увічнено образ відважного кулеметника, що продовжує боротьбу, б’є ворога, незважаючи на ворожі кулі. Минуло чимало років, і от нині ми бачимо поруч з собою героїв сьогодення. Такий саме молодий хлопець стоїть біля кулемета, а там, зовсім поруч - окупант, що вторгся на українську землю, від якого молодий кулеметник і має боронити свою Батьківщину.
«Федоре, йди сюди!» - кличуть побратими прикордонника, перед тим пообіцявши організувати мені інтерв’ю з кулеметником Сашком. Та потім з’ясовується, що то все одна й та сама людина. Старшина Федор Олександр в Донецькому прикордонному загоні - на важливій посаді кулеметника кулеметної групи відділення вогневої підтримки.
Народився парубок на Закарпатті в м. Перечин. Прикордонник зізнається - думок про проходження військової служби, а тим паче - аби пов’язати з професією військового життя він не мав. В період з 2002 по 2004 рік проходив строкову службу в Бортничах. Та все змінилося з початком війни. Олександр розумів, що має бути тут - на Сході, аби боронити власну країну разом з іншими Захисниками, тому по мобілізації пішов добровольцем. «Це було моє особисте рішення. Мама й тато знають, що якщо я прийняв рішення, то це остаточно», - наголошує військовослужбовець. Звісно, він розуміє, що батьки хвилювалися тоді й хвилюються нині відносно того, де знаходиться їх дитина, але ніколи з ним не сперечаються і не намагаються переконати, знаючи жорсткий норов хлопця.
2 березня 2015 року він вже був у Донецькому прикордонному загоні. Спочатку на Бабах-Тарамі - на опорному пункті спостереження за морськими просторами, восени ж 2015-го перевели на ОБПК «Волноваха». «Я хотів бути якомога ближче», - зазначає прикордонник, пояснюючи, що прагнув служити в безпосередній близькості до лінії зіткнення.
«Аби стати відмінним кулеметником, найбільше потрібна практика, - розповідає Олександр. - Тут ніяк не допоможуть лекційні заняття, хіба що пригодяться поради побратимів - таких саме практиків, що випробували свої навички в реальних боях. Хто захоче - той навчиться. І це я не лише про кулемет, так воно є по життю», - посміхається Сашко.
Нині його пост в безпосередній близькості до «сірої зони», де зовсім поруч вони - представники незаконних збройних формувань. «Перша ніч була дуже “весела”, - пригадує прикордонник. - Вогонь вівся прицільно по нас». Але саме завдяки злагодженим діям прикордонників ніхто з особового складу не постраждав. Подібна небезпека чатує тут на військовослужбовців часто, особливо з настанням ночі, коли ворог, забуваючи про домовленості, гатить в сторону підконтрольної українській владі території України. Тож у нього тут важливе завдання - не пустити знахабнілого ворога далі, а ще, звісно, Олександр мріє разом з побратимами звільнити нині окуповані землі.
«А ворог атакує, в останній момент - наново заграв вже затихлий кулемет», - співається в українській повстанській пісні. І кулеметник Сашко точно знає, чому і заради чого нині в його руках зброя - заради сильної та вільної Держави.
