«Українець, який нічого видатного не накоїв», - каже про себе, посміхаючись, Валерій. Та, слухаючи все те, що він розказує потім, розумієш, що це його «нічого» вміщує в собі не одну історію - про війну, про братерство, про біль і радість від речей, які набувають особливої цінності лише у важкі часи.
Народився молодший лейтенант, нині начальник застави ОБПК «Волноваха» Донецького прикордонного загону Валерій Трембовецький у 1984 році на Вінниччині, в місті Тульчин (його назва пішла від аналога слова «тулитися»).
У 2003-му він закінчив Тульчинський технікум ветеринарної медицини з відзнакою, а у 2007-му - Вінницький державний аграрний університет.
До лав ДПСУ на службу за контрактом вступив у 2008 році. В березні-квітні 2014-го в складі МПЗ «Одеса» брав участь у локалізації кризової ситуації на Кримському півострові. В червні-серпні у складі добровольців 5 ММГ ПдРУ ДПСУ начальником 2-го відділення 3-ої прикордонної застави - в АТО в районі н.п. Бірюкове - Зеленопілля - Довжанський.
Та про все це по порядку.
Отримавши зовсім не військову освіту, Валерій працював на цивільній роботі, виховував доньку. А тоді прийшла повістка в армію. Маючи вищу освіту, чоловік мав право вступити на контракт. «Цікаво було піти саме в прикордонники, адже тут велике значення мають традиції. Вважаю, що прикордонники - це еліта з еліт», - зазначає прикордонник. Також каже, що хотів служити біля моря - в Одесі: «Романтика - море, сонце... Так і сталося». З 2008 року служив на ПТНі, потім - ДІПСом, в прикордонному контролі... А згодом при одеському загоні було створено мобільну прикордонну заставу: «Служба була цікава. Я виріс серед полів, тож і хотілося динамічного життя. Написав рапорт і пішов на "мобілку". Через пів року вже був начальником відділення».
Події 2014 року, звісно, внесли свої корективи в службу і життя загалом військовослужбовця. Валерій згадує, що, коли почався Майдан, він був у відпустці, його батько брав активну участь в місцевому Майдані, тому про події там він все добре знав.
А тоді почалося вороже вторгнення: «Приїхав в Одесу, і нас відправили під Крим. Наша застава була серед перших застав, які займалися прикриттям. 3-го березня ми вже були на Чаплинці. Мій екіпаж потрапив першим на чергування. Там тоді був ще один екіпаж розвідки ЗСУ і наші хлопці з мобілки. Всі пам`ятають, чим це скінчилося - в якому настрої й стані виходили наші хлопці...»
«Далі - більше: події, що відбувалися в Одесі - спроби перевороту, захоплення адміністративних будівель…» - розповідає прикордонник. Згадує, що тоді було багато сумбуру - люди в масках і зі зброєю - незрозуміло якої приналежності. «Єдине, що ми тоді розуміли - не хочемо пускати Росію і здаватися озброєному ворогу, що розповідатиме, як нам жити». Події закрутилися справжнім вихром: «Далі - атака на Луганський прикордонний загін, на наших побратимів. Мені подзвонив наш замполіт - старший лейтенант Величко і повідомив, що збирають групу на підтримку наших в Луганськ. Я подав заявку. Нас зібрали дві застави в Одесі. Виїхали. Це була збірна Південного регіонального управління в форматі двох застав. Але Луганську частину вже захопили, ми не встигли…»
Далі прикордонник день за днем все більше відчував на собі жахливе дихання війни: «Нас відправили під Чонгар. Посилили двома заставами регіонального управління і ЗМО та перекинули на посилення кордону - Довжанський. Це був червень. Ми проїздили Маріуполь. Наступного дня військових там же накрили на мосту. Це був той самий маршрут, яким мали їхати ми, але вирішили їхати об`їзною дорогою, не через саме місто. Приїхали під Бірюкове: чисте поле. Там вже стояли "збройники” - 72-га і 79-та бригади. Зайняли кругову оборону. По нас відпрацьовували з мінометів добу через троє. Пройшла інформація, що це так працювали російські офіцери».
З особливо теплими почуттями Валерій згадує про відношення одне до одного військових на передовій, про важливість дружби та людського відношення: «Не було особливої різниці у званнях. Всі виконували свої обов`язки - не важливо, чи ти підполковник, чи молодший сержант - помічник кулеметника. Всі робили одну справу. Незалежно від звань і погонів».
Прикордонник розповідає: «1-го липня зайняли пункт пропуску “Довжанський”. "Армійці" провели там силову акцію, ми ж здійснили підтримку. 3-го числа нас змінила збірна мобільних застав. Наша група повернулася на вихідну позицію на Бірюкове. Водночас пішла заміна в армійців - 72-гу і 79-ту замінили 24-ою механізованою бригадою». Наголошує і на взаєминах з військовослужбовцями з інших підрозділів, на їх ідейність і вмотивованість: «Це були гарні хлопці. Всі мобілізовані - прийшли одразу з Майдану в окопи. То були хороші козаки, ми підтримували одне одного, ділилися останнім шматом хліба. У них все було на ідеї та братерстві побудовано». Для Трембовецького слово «побратим» - не просто слово. Воно має глибинне значення і вагу: «Саме на братерстві все тоді й трималося», - відмічає він.
Нелегко під час боїв доводилося і цивільним: «Місцеве населення тоді було дуже налякане - всюди постріли, вибухи…» Відношення ж до військових в різних населених пунктах було геть різне. Та за тиждень-два ситуація починала вирівнюватися і відношення покращуватися: «Місцеві зрозуміли, хто є хто. Що прийшли прикордонники. Що ніхто у них нічого не відбиратиме, лише захищатимуть. Та й наше відношення зіграло роль - тоді, як ворог ховався за спинами цивільних, ми ж навпаки - намагалися допомагати всіма силами».
Він пам`ятає про кожен бій чи не до малих дрібниць, кожен день закарбувався в пам`яті: «До першого перемир`я відбувалися локальні стички. Найбільшою проблемою була вода. Вона знаходилася на віддаленій відстані - до 10 кілометрів. То була стара механізована ферма з водокачкою. Там і організували забір води. Вона була більш “технічною”, аніж питною, та доводилося пити, що є. Але там стояли бойовики. Аби дістатися до води, ми виїздили в повній бойовій готовності, вибивали їх звідти, набирали воду, після чого бандформування все ламали й підривали, а через три дні все розпочиналося по новій - ми їх вибивали, ремонтували насосну станцію і все з початку…»
Коли перемир`я скінчилося, бойовики відійшли зі Слов`янська в Донецьк, у них різко з`явилися САУшки, гаубиці та «Гради»: «Вночі стояв на блокпосту і бачив, як накривають Зеленопілля. Наш табір прикривався тоді Д-30 гаубицями. Невдовзі нас накрили вночі поодиноким залпом з "Граду", а через день почали щільно накривати на території Бірюкова. І це все майже від ранку й до вечора. Дізналися, що зайшло декілька машин з території РФ та відпрацьовували конкретно по нас. Керівництвом було прийнято рішення вийти до своїх на пункт пропуску Довжанський - розраховували, що там так щільно накривати вже не будуть, боячись зачепити російський пункт пропуску, адже там поруч кордон. Так і зробили. З нами знялися також і "армійці". В Довжанському пару днів було більш-менш тихо, а далі - нас щодня накривали з артилерії. Казали, що це так відпрацьовують курсанти».
Життя на передовій тоді було складним не лише через обстріли: «Важко було не розуміти, чим все це скінчиться. Не було води та продуктів, БК закінчувалися... Нашу медицину підірвали. Все, що лишалося у лікаря - пара обгорілих скальпелів. Тож лікувалися, чим могли. Сидіти на одному місці, як мішеням, не хотілося. Хотілося атакувати, прориватися... Тоді дуже підтримував своїм героїзмом начальник застави полковник Стасюк». Трембовецький згадує войовничих прикордонників, сила духу яких не дозволяла всім іншим опускати руки: «Головне, що запам`яталося - це підтримка. Коли ділити немає чого - відносини проявляються більш яскраво. Починаєш цінувати ті речі, які у звичайному житті взагалі не помічаєш. Радіти кожному сходу сонця, кожному заходу…»
Далі прикордонники дочекалися наказу об`єднатися з силами, що знаходилися на Зеленопіллі: «Спочатку туди пішли “армійці”, зайняли оборону в самому селі по периметру, а за добу ми до них приєдналися. Потім почали прориватися на Успенку, з Успенки йшли боями до Амвросіївки - там були найбільші втрати. Проривалися з посадки до посадки, а кожна посадка - то засада. Казали, що то “зелений коридор”, але він був такий самий, як “іловайський”. Та нас було багато - відчайдушних, тому прогризалися до останнього, б`ючи ворога. Вночі вийшли до річки Міус, колона потрапила під щільний вогонь "Градів". Обстріл тривав до ранку. Згодом у ворога, певно, здетонували БК, було схоже, що хтось з наших дав сильну відповідь, і хвилин 40 протрималося затишшя. По їх позиціям пройшов вогняний смерч. Це дало змогу нам вийти. Знайшли другу переправу і на світанку обійшли місце першої переправи через резервну точку евакуації, ворог нас загубив. Згодом стало відомо, що бойовики місяць окопувалися і чекали нас на першій переправі, й те, що ми йшли через резервну позицію, нам допомогло. Вийшли на Амвросіївку, а до вечора були в Бердянську».
Та найтяжче в спогадах - про втрати побратимів, адже на війні товариші стають родиною: «До обіду - чотири двохсотих, чотири товариші … В перерві між вибухами додому дзвонив і побачив, як хлопців несуть... Тяжке видовище…»
Він розповідає про відвагу і відчайдушність, про сміливі вчинки, коли, відходячи, військові підривали ушкоджені БК у підбитій БМП, як «кошмарили» ворога, що наступав. Але разом з тим Валерій каже про цінність проявів життя, які такими непомітними є в повсякденності: «У мене на окопі перша квітка виросла - то була подія, майже свято! Маленька кульбабка. Зранку прокидаюся, вилізаю з окопу, а на схилі квіточка маленька. Приємно було. Там і День народження зустрів, там і справжнього товариша знайшов - старший прапорщик Павло Василик - був начальником відділення. З ним - і в вогонь і в воду. І розвідники у нас класні були - контрснайпери…»
Зараз він тут - на Сході України, серед степів Донбасу. Там, де пролягає лінія зіткнення, де стоять Контрольні пости та пункти в`їзду-виїзду. Такі, як Валерій, що пройшли справжні бойові, не поспішають вертатися додому. Бо як воно буде тут, без них? Як здобути перемогу без справжніх Воїнів, що вірять у свою країну. Тут його справжня родина - прикордонне братерство, тут його основна ціль - зробити Україну вільною і сильною Державою.
