Боронив Маріуполь та був у полоні – історія нацгвардійця Євгена Пишного

Зі своїм співрозмовником журналіст зустрівся в центрі Ізюма. Наразі військовий проходить оздоровчу реабілітацію. Говорили в салоні автомобіля, «по-фронтовому».

Євген Пишний підполковник Національної гвардії України, очевидець і учасник маріупольської трагедії, за бойові заслуги відзначений грамотами Кабінету Міністрів та Верховної Ради України, медаллю «За військову службу в Україні», орденом «За мужність» III ступеня.

Як з’ясувалося, Євген родом із села Липчанівка (Куньєвська громада Ізюмського району). Батько його Валерій і мати Світлана – прості робітники, працювали на Ізюмському оптико-механічному заводі (ІОМЗ). Після ліквідації підприємства повернулися в рідне село, де зайнялися фермерським господарством.

Свого часу Євген Пишний, здобувши середню освіту в Липчанівській школі, вступив до Харківської академії внутрішніх військ. Це був усвідомлений вибір професії. Як він сказав, на рішення стати військовим суттєво вплинуло те, що його прадід теж свого часу служив в армії. Під час Другої світової війни майор Пишний командував батальйоном, захищаючи рідну землю. Зокрема, брав участь в обороні й звільненні від фашистів Кримського півострова. Тому, за словами Євгена, професійна приналежність до війська – десь на генетичному рівні.

Після п’яти років навчання в академії Євгена Пишного направили в Донецьк, де з 2010-го по 2014 рік він набирався практичного досвіду. Саме це місто мало стати визначальним для подальшої долі ізюмчанина, але відомі події 2014 року звели нанівець усі плани. Влітку на сході України прокотилась інспірована кремлем сепаратистська хвиля. І військову частину Євгена Пишного перевели до Маріуполя. Спершу були командні посади, а згодом усі вони поєдналися з технічною розвідкою.

Володимир Зеленський, Євген Пишний. Орден «За мужність» III ступеня

Щойно розпочалося повномасштабне вторгнення росіян, Євген з особовим складом підрозділу опинився на передовій біля Маріуполя – у Водяному та Широкиному.

– Загроза потужного наступу на південному напрямку виникла вже за тиждень, – розказав Євген Пишний. – Ворог бив з «градів» і ствольної артилерії навіть по тих територіях, що ніколи не зазнавали обстрілів. Довелося евакуювати дружину й доньку поближче до Ізюма. А коли окупанти захопили придінцевий край і зник мобільний зв’язок, родина самостійно вирішила переїхати до Польщі.

Невдовзі розпочався штурм Маріуполя. Рашисти вперше застосували тут крилаті ракети. Підполковнику Євгену Пишному на власні очі довелося побачити, як руйнувалася промислова зона, соціальні та культурні об’єкти міста. В цьому вогняному середовищі опинився і знаменитий драматичний театр. Як підкреслив Євген, варвари не пожаліли навіть цю перлину культури, стріляли з усіх видів зброї.

Захисники Маріуполя мужньо відбивали атаки і могли тримати оборону ще тривалий час. Але у підвальних приміщеннях комбінату «Азовсталь» перебувало чимало тяжко поранених. Люди помирали не стільки від ран, скільки від ускладнень. Особливо багато було «ампутантів». Їм потрібні були знеболювальні ліки, медичні засоби фіксації.

Після відомої евакуації постраждалих з «Азовсталі» поранений Євген Пишний потрапив у полон. Його відправили до селища Оленівка. Там у бараці він зустрів земляка Олександра Гулевського, який воював у складі 36-ї бригади, захищаючи Маріуполь. За словами Євгена, з 18 травня по 20 вересня вони пережили пекло. І лише завдяки зусиллям керівництва країни їх удалося обміняти на рашистських вояків.

Під час розмови Євген Пишний згадав і про інших своїх друзів. Його однокласник Олександр Шидловський, який місяць тому також був визволений з полону, був звичайним пастухом і підірвався в рідному селі на міні. Рашисти заарештували його, звинувативши в шпигунстві, відправили до буцегарні, де катували, не надаючи належної медичної допомоги. Врешті, Олександра звільнили з полону, але вже без ноги – її ампутували. Євген розповів, що наразі його друг мешкає в селі і вкрай потребує допомоги волонтерів, аби отримати протез та ліки.

Інший побратим – Олександр, будучи цивільним, добровільно вступив до військового з’єднання під Маріуполем. Під час чергового рейду чоловік наступив на протипіхотну міну, в результаті чого втратив ноги. Наразі він пересувається за допомогою протезів.

Звела доля Євгена Пишного ще з одним земляком-ізюмчанином на прізвище Пєрцев. Він у складі 36-ї бригади також обороняв Маріуполь. Після захоплення міста чоловіка помістили в барак, де саме перебував Євген. Наразі Пєрцев ще в полоні й чекає того часу, коли його теж обміняють.

У полоні Євген важко переживав неможливість поспілкуватися з родиною. Чоловік ледве дочекався моменту, коли у Полтаві зміг побачитися з мамою, яка повернулася із закордону. За словами військового, говорили мало, адже треба було якомога швидше дістатися до шпиталю. Лише згодом, під час лікування в Києві, батьки отримали змогу довше спілкуватися із сином.

Під час бесіди із журналістом Євген не акцентував увагу на тому, що йому довелося пережити в умовах окупації, більше зосередився на стані Збройних Сил України. За словами підполковника, не зважаючи на початкові труднощі, армія і Національна гвардія змогли згуртуватися. Суттєву роль у відбитті атак ворога відіграло протитанкове озброєння, а також далекобійна артилерія. Особливо переломним виявився період надходження ракетних систем типу «Himаrs». Тоді ворог став зазнавати значних втрат на полі бою. «Далекобійники» точковими ударами стали трощити штаби управління, чималі зосередження живої сили. Наразі ЗСУ сподіваються на продовження поставок ефективнішого озброєння для ППО від США та країн Північно-Атлантичного альянсу.

Відповідаючи на запитання журналіста щодо прогнозів завершення війни, Євген Пишний, замислившись, сказав, що вирішальним, мабуть, буде 2023 рік. За його словами, Україна приречена зламати хребет загарбнику. А для цього має бути подальше згуртування суспільства, віра в Збройні Сили України. Щодо мобілізаційних аспектів, то військовий зазначив, що юнакам не слід боятися вступати до лав воєнізованих підрозділів.

– Чим краще будемо навчені, – сказав Євген, – тим легше буде в бою, тим більше буде шансів вижити в цей складний час. І взагалі, війна – явище тимчасове. У майбутньому її можуть унеможливити всі країни. Тому армія, Нацгвардія, поліція, ДСНС слугуватимуть здебільшого для рівноваги й спокою держави.

Підполковник закликав молодь вступати до військових вишів, здобувати відповідні спеціалізації. На його думку, прийде час, і Україна передаватиме бойовий досвід іншим країнам світу.