Був цивільним - став полоненим: історія затримання колишнього військовослужбовця з Маріуполя

Рідні таких полонених об’єдналися в громадську організацію “Цивільні в полоні” і склали список із 300 осіб, яких рф незаконно утримує в місцях позбавлення волі.

Богдан Тіслак родом із Хмельницької області. Нещодавно йому виповнилося 25 років. З 2016 по 2021-ий служив в армії за контрактом. Про те, як став заручником, розповідає його дружина Ганна Тіслак.

“Мій чоловік служив у ЗСУ неподалік Маріуполя, тому ми там і оселилися. Після демобілізації у 2021 році Богдан вів цілком цивільне життя, працював вантажником у фірмі “Наша ряба”, – ділиться Ганна. 

Як і для багатьох інших маріупольців, повномасштабна війна, розв’язана Росією проти України, стала для родини Тіслаків неочікуваною. З 24 лютого Маріуполь опинився під шквальним ворожим вогнем. Виїхати звідти Тіслаки не змогли, тож залишалися у квартирі на лівому березі Маріуполя. За словами Ганни, жоден снаряд у їхню оселю не влучив, проте осколки побили вікна.

“Ніхто не думав, що буде така війна. Нам довелося жити в нелюдських умовах без світла, води й газу, – говорить Ганна Тіслак. – Ми винаймали квартиру на восьмому поверсі. Було дуже холодно, весь час ходили в чоботах, спали в куртках, шубах. Розтоплювали лід і пили цю воду, готували на багатті у дворі під постійними обстрілами. У нас не було навіть їжі, харчувалися тим, що чоловіку вдавалося знайти у розбитих снарядами крамницях. Виживали, як могли. Була проблема зі зв’язком. У під’їзді на прольоті між восьмим і девʼятим поверхами стояв стільчик. Люди на нього ставали і ловили зв’язок. 22 березня Богдан також встав на стільчик, з’явилася одна паличка на телефоні, тож зміг повідомити своїй матері, що ми живі. Після цього зв’язку вже не було”.

З середини березня Маріуполь, за словами Ганни, опинився під повним контролем російських військ, а 3 квітня Богдана Тіслака затримали.

“До нас додому прийшли представники так званої міліції “донецької народної республіки”. Вони точно знали, до кого йдуть, – переконана Ганна. Чоловіка примусово забрали на “фільтрацію”, пообіцяли, що до вечора він повернеться. Скрутили йому руки, завантажили в білий бус із написом “АДЧ” (українською розшифровується як адміністративно-чергова частина). Більше він на зв’язок не виходив. Ми взагалі не очікували, що ходитимуть по домах і викрадатимуть людей. Багатьох у Маріуполі так забрали”.

“Я зустріла її, а вона запитала, чому Богдан не виходить? – згадує жінка. Відповіла їй, що він не повернувся. Виявилося, що сусідку теж узяли через те, що в неї вдома знайшли якусь куртку ЗСУ, яку її племінник на ринку купив. В армії він не служив. Забрали сусідку й інших людей, тримали їх десь за дитячим садком у нас у дворі, не давали води, не дозволяли ходити в туалет. Вона сказала: “Про твого чоловіка у них вся інформація є на планшеті. Йому все виклали, запитували, чому він далі не служить. Він відповів, що не захотів”. Потім їх повезли в якусь школу в Маріуполі, там заповнювали документи. А ввечері її відпустили”.

За якийсь час Ганна пішла шукати чоловіка. Натрапила на один із блокпостів, який російські окупанти влаштували у Маріуполі. Ті почали знущатися над нею.

“Я всюди по місту ходила, в комендатуру, направляли в школу, але його ніде не було, – ділиться жінка. – Ризикувала, бо йшла по бездоріжжю, де можна було на міну натрапити. Зв’язку не було. Нарвалася на пост. Мене там роздягали, не догола, але це було принизливо. Звинувачували, що я снайперша, сміялися з мене, документи забирали”.

Чоловіка Ганна не знайшла. Згодом у магазині неподалік свого будинку з’явилася можливість заряджати телефони і надсилати повідомлення через вайфай. 10 квітня Ганна повідомити свекрусі, що Богдан зник і що треба подати його в розшук. 

Вже у травні пані Тіслак дізналася, що її чоловіка викрали через донос сусіда – літнього чоловіка на ім’я Григорій. 

“Цей чоловік заходив разом із представниками так званої “міліції” у закриті квартири, забирав звідти чуже майно. Спочатку вони зайшли у квартиру на першому поверсі. Там жив 19-річний хлопець зі своїми бабусею і прабабусею. Він студент, ніколи не служив, але його хотіли забрати на “фільтрацію”. Бабуся почала плакати, падати на коліна, вмовляти не забирати його. Дядько Гришка відійшов із деенерівцями в бік, сказав їм щось тихо і вони пішли до нас на восьмий поверх. Про це потім моїй сусідці промовилася ця бабуся”, – згадує Ганна.

Каже, що вона і її діти були злякалися, бо то був не перший візит росіян. Ще наприкінці березня до них прийшли троє озброєних чоловіків – чеченці за національністю, з яких лише один говорив російською мовою. Тоді вони сильно налякали старшу доньку Ганни і хотіли застрелити її собаку.

 

“Я наслухалася про фільтрацію різних жахів – що роздягають догола, що для перевірок запрошують гінекологів і проктологів. Не знаю, чи правда це, але від них всього можна очікувати. Знайшлися волонтери, які вивезли мене з дітьми без фільтрації. З нами ще старі люди їхали. Вивозили з пересадками. Спочатку їхали лісосмугами до траси. Там нас пересадили в іншу машину. Їхали до Мелітополя, а звідти вже автобусом – на вільну територію. З собою провезла посвідчення чоловіка про участь у бойових діях. На щастя, прискіпливо нас не перевіряли. Заглядали в транспорт, а там тільки старі, діти і жінки. Чоловіків, окрім водія, не було”, – розповідає Ганна.

Опинившись на підконтрольній Україні території, вона почала активні пошуки свого чоловіка. Шукала його через інтернет, писала звернення до різних інстанцій, в тому числі на окупованій території.

“Я уклала договір із адвокатом, для того щоб з’ясувати, де мій чоловік, адже я не знала, чи він живий взагалі. В інтернеті знайшла фото і відео, на яких побачила свого Богдана. Виявилося, що вони зроблені в Оленівській колонії. З соцмереж дізналася, що в середині травня його перевели в Донецьке СІЗО. Почала всюди писати в так звану “ДНР”. Відповіли, що з 1 липня він перебуває в Калінінській виправній колонії № 27 м. Горлівка. З’ясувалося, що окупаційна влада порушила проти нього кримінальну справу, вважаючи його зрадником “ДНР”, оскільки той був учасником АТО. Його взяли під варту. Згодом запобіжний захід скасували, натомість чоловіку надали статус полоненого. В листі від так званого “уповноваженого з прав людини “ДНР” зазначено, що такий статус виникає з моменту затримання на строк не менше 10 років і що той факт, що моєму чоловіку не висунуто звинувачення, не скасовує статус полоненого і не є підставою для його звільнення”.