Історія маріупольця, який перед війною підхопив COVID і залишився в окупації

"Я народився в Маріуполі. Однак перша асоціація з Маріуполем з мого дитинства – це колгосп. Місто було промисловим, а інфраструктура зав’язана на металургії. Через це потенціал туристичного міста не березі одного з найтепліших морів у світі втрачався. Маріуполь був сірим і непримітним із пострадянськими будівлями. Мені було важко там жити, тому я хотів втекти", – починає Віталій.

У 17 років він поїхав навчатися в Київ. Далі впродовж пів року працював інструктором з альпінізму для дітей у Нью-Йорку.

Повернувся до Києва, навчився грати на барабанах – і почав грати в групі "Harmatna". Паралельно закінчив бакалаврат за спеціальністю хімік-технолог.

Після новорічних свят у 2022 році Віталій вирішив провідати батьків у Маріуполі. На той час він не бачив їх понад 3 роки.

Віталій планував повернутися в Київ до 24 лютого. Однак підхопив ковід у Маріуполі за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення. Чоловік здав квиток і запланував довше побути в батьків.

"Я відчував максимальний комфорт у Маріуполі й біля батьків. Маріуполь після 2018 року почав стрімко розвиватися. Коли я приїхав, то сказав: "Вау"", – пригадує чоловік.

Змінилася центральна площа, із проспекту Будівельників зробили площу Миру, реставрували драмтеатр, переробили фонтан за театром. Зробили красиву набережну в європейському стилі, де продавали смачні хотдоги. За словами Віталія, після 2014 року Маріуполь українізувався, став патріотичним, туди було приємно повертатися.

У ніч із 23 на 24 лютого у Віталія була висока температура. О 5 ранку йому зателефонував найкращий друг, який тоді був за кордоном. Він кричав: "Віталік, я не знаю, що ти робиш. Але почалася війна. Збирайся, тікай, куди можеш". 

"Мої перші думки: "Яка війна, ти що". Але в мене різко з’явилося передчуття, що насувається щось погане, у місті було чутно вибухи. Щодня я відчував, що перебуваю у хорор-версії фільму "День бабака". Ти сидиш вдома, не знаєш, що робити, намагаєшся знайти якусь провізію – і чекаєш завтра. Спати дуже важко. Ми майже не спали. Завтра настає – і все повторюється. Але щодня щось стає гірше, у тебе щось відбирають", – пригадує Віталій.

Коли в Маріуполі почали вимикати воду, Віталій із батьком завбачливо подумали, що буде, якщо стане гірше. Тоді чоловік діставав лавки із розбомбленої школи. З дерева нарубали дрова, заготували їх і залишили в різних місцях: у квартирі, гаражі, у родичів. Це, каже Віталій, правило війни № 1 – ніколи не тримати всі яйця в одному кошику.

Віталій був змушений виходити в місто під обстрілами та авіанальотами. Наприклад, вирішив піти на базар, коли окупанти обстріляли його – хотів знайти залишки продуктів. Так, вдалося відшукати м’ясо, картоплю і воду.

"Я бачив, як люди під обстрілами намагаються перейти дорогу, щоби спуститися до криниці й дістати трохи води. Вони потрапляли під перехресний вогонь і помирали прямо на вулиці. Всюди лежали відірвані кінцівки й голови", – пригадує чоловік.

Сім’я Віталія допомагала літнім сусідам, які не мали змогу піти в місто. Давали їм воду, дозволяли використовувати дрова й готувати на багатті, грітися, давали ковдри. Тим часом квартирах у будинку Віталія вже не було вікон. У квартирі був -1°C.

Віталій каже, що 18 березня побачив символ смерті в Маріуполі. За день до цього українські війська виводили техніку, що залишилися, щоби обстрілювати окупантів на лівому березі річки. Ця техніка була недалеко від будинку чоловіка.

"Щоби знищити техніку українців, росіяни скинули бомбу. Втім, у них не було зброї точного наведення, тому бомба впала в нас у дворі. Зруйнувало вщент дитсадок, куди я ходив. Двір навпроти також згорів вщент. Балкони були наче сплюснуті. Будівлі були гладкими. Усі квартири згоріли", – говорить Віталій.

Зранку Віталій вийшов надвір. Були -13°C і гробова тиша – ані птахів, ані людей, ані автівок.

"Я дивився на ці будівлі, які знав ще змалечку, на чорні дірки замість вікон у квартирах, де жили люди, яких я знав. Я не чув нічого й не відчував нічого – лише порожнечу. Тоді я зрозумів, що це – пекло за Данте, там, де вічна мерзлота, немає звуків і ти один. У той момент я був найближче до смерті", – каже чоловік.

Понад 3 тижні окупанти не випускали з міста людей. Друг сім’ї Віталія Гена Кашпор мав радіоприймач. Так Віталій із батьками дізналися, що буде евакуація з Мангуша. Це – 20 км від Маріуполя. А в Гени була автівка, яка чудом вціліла.

Батько Віталія вирішив залишитися, але поїхати за місто, де обстріли менші. А Віталій із мамою, Геною і сусідкою поїхали. Обстріли не припинялися.

"Коли ми виїжджали, то на блокпосту стояли лише російські та "днрівські" військові. На блокпосту нас змушували роздягатися, дивилися, чи є в мене патріотичні татуювання, оглядали телефони. Але мій телефон на той час давно розрядився, тому там не було чого дивитися", – розповідає чоловік.

У Мангуші, на жаль, не було евакуації, коли сім’я туди дісталася. Тоді вирішили їхати в Бердянськ. Там підремонтували авто і знайшли бензин. А тоді поїхали в Запоріжжя. Упродовж поїздки Віталій нарахував 14 блокпостів.

"Коли ми потрапили в Запоріжжя, за нами приїхала українська поліція. Вони заговорили українською – і я розтанув. Це була більш ніж музика для моїх вух, я не міг наговоритися. У мене впав камінь із плечей, я більше не відчував небезпеки", – згадує Віталій.

Опісля родина поїхала в Київ, згодом і тато приїхав до столиці.

Зараз Віталій Нікітін мешкає у Львові.