Процес вибору фільму для вечірнього перегляду часто триває довше, аніж сам перегляд. Якщо не маєте нічого цікавого, не засмучуйтесь - є гарна альтернатива. Тримайте 5 ігор, які можна пройти за один вечір замість перегляду кіна.
5. The Stanley Parable / Притча про Стенлі (2011)
Тривалість проходження – близько 2 годин.
Головне із «Притчею про Стенлі» – не розчаруватися у ній та не кинути її дочасно, адже спершу вона не справляє враження гри, яка може захопити.
«Притча» починається з того, що закадровий голос знайомить гравця із головним (і єдиним, на перший погляд) героєм гри – Стенлі. Стенлі – звичайний офісний працівник, що з 9 до 18 сидить у своєму кріслі і виконує якусь механічну роботу. Аж ось одного дня з його офісу зникають геть усі працівники. І Стенлі, керований гравцем, намагається з’ясувати, що ж сталося.
Якщо виконувати усі вказівки, які дає диктор, то до кінця гри можна дійти хвилин за сім. І спитати себе – оце й усе? Але ні, це тільки один із багатьох варіантів розвитку подій. Бо справжня веселуха починається, коли припиняєш слухати диктора і починаєш робити щось своє, щось, що йде не за його планом. От тоді гра розкривається у повні.
Скоро з’ясовуєш, що, окрім Стенлі, другим повноправним персонажем є диктор. А може, навіть і першим. Потім починаєш сумніватися, чи Стенлі персонаж у твоїх руках, чи ти – персонаж у руках диктора. Всього тут передбачено 18 різних завершень, кожне з яких розкриває диктора (і навіть гравця) трохи по-своєму.
Нещасний Стенлі так і не розуміє, що він – лише засіб. А от гравець розуміє дуже швидко, що пункт призначення – ніщо. Дорога – все.
4. Braid / Хитросплетіння (2008)
Тривалість проходження – 3,5-4 години.
На вигляд, «Хитросплетіння» подібне до злегка просунутого Маріо – навіть замок із драконом є. І спершу здається, що це банальна головоломка – ходиш собі простенькими рівнями, збираєш (або не збираєш) шматочки пазла, а в разі потреби – відмотуєш час назад на стільки, на скільки треба.
Власне, на цій здатності маніпулювати часом і побудована вся гра. Головний герой – Тім – прагне повернути свою дівчину, врятувати її від монстра. Щоб дістатися до неї, йому необхідно подолати 5 рівнів (у кожному з яких, як і в Маріо, є декілька підрівнів), і на кожному з цих рівнів йому доводиться по-своєму маніпулювати часом. Десь просто є можливість відмотувати час назад, десь – відмотувати час назад і створювати свого «двійника», який повторює дії Тіма до перемотки, десь є предмети, на які перемотка часу не впливає тощо.
Зрозуміло, що кожен наступний рівень – вигадливіший та складніший за попередній. Легкої прогулянки, яку обіцяє перший рівень, не виходить. А коли усвідомлюєш, що шматочки пазла розкидані світами не просто так, і їх таки треба зібрати для завершення – і для розуміння! – гри, то і перший рівень уже не видається таким уже й простим.
Не забувайте читати книжки, що розставлені перед кожним із рівнів, – вони не тільки вказують на те, як користуватися часом у кожному зі світів, але й дають підказки на те, чим закінчиться епопея Тіма. А закінчиться вона дуже несподівано.
Окрім того, що «Хитросплетіння» – це дуже цікава загадка, це іще й сильна історія про кохання, ПТСР та життєві пріоритети.
3. The Beginner’s Guide / Посібник для початківця (2015)
Тривалість проходження – 1,5-2 години.
«Посібник для початківця» – це друга гра від творця «Притчі про Стенлі», і візуально до неї дуже подібна – це теж бродилка від першої особи, і теж із закадровою начиткою.
Втім, на цьому схожості закінчуються і починаються відмінності. «Посібник» навіть важко назвати грою у типовому значенні цього слова – це, скоріше, інтерактивна повість. Гравець майже не має тут свободи вибору, а тільки стежить за розвитком сюжету, час до часу беручи в ньому незначну участь.
Диктор оповідає історію про свого друга Коду, який робив чудові ігри, але одного дня незрозуміло чому припинив. Диктор – він же автор гри Дейві Реден – був великим шанувальником Коди, тому зліпив із його ігор цей «Посібник для початківця», щоб інші також змогли у них пограти.
Із кожною новою локацією (рівнів тут нема як таких) диктор відкриває нові й нові риси свого друга, і мимохіть – трохи своїх. А в останні 15 хвилин все, що гравцеві відомо про гру, перевертається догори дриґом, розмиваючи межі між автором та ліричним героєм.
Чи це правдива історія, яку автор просто не зміг тримати при собі? Чи це суцільна вигадка? То не має значення. Головне, що оповідь захоплює, розбурхує і змушує себе переосмислити незгірш од гарного артгаузного кіна.
2. Gorogoa / Ґороґоа (2017)
Тривалість проходження – 1-1,5 години.
Цілком самобутня, неповторна гра, у якій немає жодного слова. Ігровий простір тут – це квадратне поле із чотирьох квадратних-таки менших полів, які треба переміщувати за принципом п’ятнашок. Зображення (чи, скоріше, дії) у кожному з малих полів можна наближувати, віддалювати, переміщувати на всі чотири сторони таким чином, щоб вони починали взаємодіяти з зображеннями (чи, як і раніше, діями) з інших малих полів.
Певний час іде на те, щоб зрозуміти механізм гри, так що в перші пару хвилин можна впасти у ступор. Але, подолавши цю першу мікрокризу, далі вже пірнаєш у гру з головою і тільки й встигаєш, що дивуватися винахідливості – як авторовій, так і своїй.
Весь шлях у півтори години складається із таких маленьких ступорів та одкровень щодо того, як їх подолати. І, коли я кажу «одкровення», я саме це і маю на увазі. «Ґороґоа» – це безперервне відчуття «а що, як я зроблю отак? ого!» і «та хай йому грець, і так теж можна?» Протягом усієї гри немає жодного однакового рішення, є тільки чотири квадрати, увага та уява. Головне пам’ятати, що абсолютно все, що з’являється в ігровому полі, має значення. І абсолютно все доведеться так чи інакше використати.
«Ґороґоа» – це в міру складна і безмежно захоплива головоломка, яка прийдеться до смаку будь-кому. А зіграти в неї можна не тільки на комп’ютері, а й на телефоні.
1. Undertale / Казка підземелля / Долішня казка (2015)
Тривалість проходження – 6 годин.
Гаразд, це не зовсім чесно. Пройти «Долішню казку» за один вечір навряд чи вийде. Але за два сусідні – легко.
Коли гра вийшла у 2015 році, вона миттєво здобула мільйони прихильників по всьому світу та культовий статус. І в цьому немає нічого дивного, бо історія, яку оповів Тобі Фокс, надзвичайно глибока та широка.
Просуваючи гру, Фокс описував як «типову рольову гру, у якій ніхто не мусить страждати». Цю ж саму тезу одна із персонажок проговорює вже на старті самої гри. Проте кривдити тутешніх створінь чи ні – обирає сам гравець. І від цього цілковито залежить те, як усе завершиться.
Принаймні, так здається на перший погляд. Адже, на відміну від інших ігор, де існують різні кінцівки, у «Долішній казці» вони не взаємозамінні, а взаємодоповнювальні. Не можна сказати, що ти пройшов гру, якщо пройшов її тільки в один спосіб. Кожен із можливих шляхів по-своєму розкриває і весь всесвіт «Долішньої казки», і окремих її персонажів. Понад те, кожне проходження впливає на наступне – гру можна перезапустити, але деякі персонажі все одно пам’ятатимуть твої дії – гарні чи погані.
Гра знає, що ти у неї граєш. І тому гра вирішує гратися з тобою. Попри те, що ти обираєш, яким шляхом піде головний герой, саме гра обирає, як ти її проходитимеш, і в якому порядку. Звісно, якщо мати силу волі чи вдосталь ліні, то можна перемогти «Долішню казку». Але практика свідчить, що «Долішня казка» завжди виявляється сильнішою. Вона затягує, захоплює і не відпускає.
Це досконалий приклад мета-мистецтва, а до того ж іще й дуже цікава історія з унікальною системою бою та несподіваними сюжетними поворотами, сповнена дотепних каламбурів, яскравих персонажів та шедевральної майже-восьмибітної музики.
NB. У жовтні 2018 рок Тобі Фокс виклав у вільний доступ перший розділ своєї нової гри «Deltarune» («Горішня казка»), дія якої відбувається у тому самому (чи паралельному) всесвіті. «Горішня казка» обіцяє бути значно масштабнішою за «Долішню…», а фанатам вона уже припала до душі.
