Військовий медик з Маріуполя Катерина Скопіна розповіла, що допомагало їй триматися в полоні

Майже дев’ять місяців вона перебувала у полоні у в’язниці на території росії.

Жінка зголосилася розповісти свою історію. Пояснила це так: «У полоні перебуває мій чоловік і багато інших дівчат. Зараз, коли я вже вдома, я дізналася скільки людей доклалися до мого звільнення: говорили, писали, робили, молилися. Я всім вдячна за це. І прошу допомогти звільнити всіх тих, хто ще перебуває в полоні».

Згадуючи події лютого цього року, Катерина каже, що тривалий час жила на роботі. Жінка розповідає, що перші прильоти по госпіталю вони відчули у лютому. А 16 березня на реанімаційне відділення упала бомба.

Коли відбувалися ці бомбардування, Катерина перебувала на сортувальному майданчику, куди привозили  поранених. То ж було прийнято рішення переміститися у підвальні приміщення заводу Ілліча.

«Там бункерів, як на Азовсталі, не було. Ми облаштовувалися у підвалах. Але і тут доводилося увесь час змінювати місце перебування, тому що увесь час бомбили. Спочатку було все нормально. А потім наші позиції зрадники здали. То ж командир вирішив змінювати локації. Ми швиденько збиралися і виїжджали. В першу чергу вивозили поранених», - каже Катерина Скопіна.

І додає, що лікарям, які надавали допомогу поранених в Маріуполі у ті дні, варто поставити пам’ятник, настільки вони віддавали всіх себе аби врятувати поранених.

Вранці 13 квітня медики взяли білу ковдру, написали на ній знак – 300, що означає «поранені».

На території заводу вже був ворог. Зараз Катерина вважає, що це були військові з так званої «днр». 

Перше, що зробили вороги, це почали їх обшукувати та відбирати речі: якщо у когось був комп’ютер чи телефон, хороше вбрання та інше, то все це відбирали.

Повертаючись до того, що їй випало витерпіти в полоні, Катерина згадує, що найгірше ставлення було у Таганрозі.

«Їжу давали тричі на день. Але їсти того не можливо було. Таке навіть голодний пес не їстиме. Суп з лушпиння», - каже вона.

Згадує, що в перші днів полону в Оленівці всіх медиків-жінок тримали разом. А в Таганрозі їх вже розділили: офіцерів помістили в одному корпусі, сержантів та солдат – в іншому.

Катерина Скопіна розповідає, що день у них починався о шостій ранку.

«Грає гімн. Далі – перевірка, сніданок, обід, вечеря. І день закінчувався о 10 вечора тим же гімном. Поміж тим викликають на допити», - коротко описує жінка день перебування у полоні.

Дехто з полонених погоджувався на роботи та ходив у швейних цех. Але сама Катерина відмовилася від такої «ласки», точно знаючи, що згідно з Женевськими конвенціями ніхто її змусити до цього не може.

У полоні росіяни підозрювали, що Катерина Скопіна – снайпер. На таку думку їх наштовхнули мозолі на її пальцях. Зрештою, вони так і не могли зрозуміти чому українки так палко захищають свою батьківщину та співвітчизників.

Щодо гігієни, то вперше помити  голову їй вдалося 24 травня.

«Я мала заплетені коси. До речі, їм, в росії, не подобаються коси. У них, певно, асоціація заплетених кіс з нашою символікою - колосками пшениці. Вони вимагали аби ми розплітали коси. І коли я відмовилася, то наглядачка в Таганрозі погрожувала принести ножиці та обрізати їх. Я їй відповіла: «Якщо вам це принесе задоволення та радість, то мені вас шкода», - розповідає жінка.

Молитви та гімн України

Навіть перебуваючи у полоні, Катерина більше думала про своїх товаришок, ніж про себе. Підтримувала їх як могла. 

Жінки розмовляли про їжу, про те, хто що любить готувати, ділилися рецептами.

А також – співали пісні.

Катерина зізнається, що на День Незалежності України вони співали гімн України. Всі разом.

Також жінки, які перебували в полоні, щодня, зранку і ввечері молилися. Сідали в коло і за сигналом розпочинали свою молитву.

Жінка розповідає, що тюремникам жодного разу не вдалося їх спіймати за виконання гімну України. Хоча в усі українські державні свята українки відчували гірше ставлення до себе.

Але невгамовна Катерина вимагала до себе і до своїх товаришок ставлення згідно з Женевськими конвенціями. Вона навіть підбурила всіх розпочати голодування.

«Я їм нагадувала, що ми – не в’язні, а – військовополонені. Тому нам мають надати інформацію згідно з нашим статусом і ставитися до нас саме так. Вимагала, аби нам повідомили про наші права як військовополонених. Можливо, ми маємо право телефонувати додому, писати листи чи ще щось. Адже ми цього нічого не знали», - розповідає вона.

Дівчата домовилися, що писатимуть листи до воєнного коменданта та повідомили про це адміністрацію закладу, де їх утримували. Вони хотіли дізнатися про процедуру обміну. Проте в адміністрації знайшли інший спосіб відповіді: тих, хто забагато питав, помістили у штрафний ізолятор.

Там Катерина пробула цілий тиждень. Каже, психологічний стан був жахливий.

«Тепер я прохожу медичне обстеження та лікування. І ще мені запропонували реабілітацію в Карпатах. Можна відмовитися. Але я – погодилася. Я відновлю своє здоров’я аби мати сили допомогти відновитися чоловікові, коли він повернеться додому», - каже Катерина.