У черговій статті видатного краєзнавця Маріуполя Сергія Бурова висвітлюється історія міських годинників з XIX століття до кінця XX століття.
Зараз дізнатися точний час - пара дрібниць. Можна поглянути на наручний годинник. Благо, годинників нині багато. Найрізноманітніших. Механічних та електронних, надплоских і з величезними циферблатами, у корпусах зі сталі, із золота і навіть... з дерева, наручних, кишенькових, витончених дамських, декорованих під браслет. Годинники можна зустріти іноді й на тонких дитячих ручках. Водночас просунута молодь визначає години і хвилини поточного часу, зазирнувши на екрани смартфонів, з якими, здається, їхні власники ніде і ніколи не розлучаються. Якщо з якоїсь причини ви залишилися без годинника і не маєте в своєму розпорядженні ні смартфона, ні простенької мобілки, досить послухати одну з місцевих радіостанцій. Час від часу вони повідомляють: "У Маріуполі 18 година... -або-... 12 година". А раніше?
Читайте також: На честь кого наше місто назвали Маріуполь?
Довгі роки й десятиліття після заснування Маріуполя його жителі "годинника не спостерігали". І не тому, що були такі вже щасливі. Просто годинника, як механізму для визначення точного часу, вони не мали. Та якщо розібратися, в них і не було особливої потреби. Поспішати маріупольцям було нікуди. Про те, що настав ранок, вони помічали зі сходу сонця, захід денного світила за горизонт знаменував собою початок ночі. Передранкові години розрізняли за криком півнів. Коли потрібно було йти до храму на молитву - дізнавалися за церковним передзвоном. Кожен городянин добре знав "голоси" своєї церкви.
Чимало спливло води в Кальміусі, перш ніж у будинках місцевих обивателів з'явився годинник. У когось - простенькі, грубо розфарбовані "ходики", у когось - настінні, французького виробництва годинники з боєм у шикарному різьбленому футлярі з червоного дерева. Заможні городяни могли похвалитися кишеньковими "хронометрами", їх носили в кишені жилета, а срібний або навіть золотий ланцюжок, приторочений до голівки годинника, іншим своїм краєм прикріплювали до жилетного ґудзика. На початку XX століття не такою вже великою рідкістю стали і будильники.
Читайте також: Які напої раніше рятували маріупольців під час спеки - дослідження Сергія Бурова
Головним православним храмом у Маріуполі був Харлампіївський собор. Він знаходився на тому місці, де зараз височіє будівля колишнього оборонного ДТСААФ. У відомому історичному виданні "Маріуполь і його околиці, Маріуполь, 1892 р." написано про цю церкву таке: "благоговійним утриманням парафіян", як сказано було в описі 1849 р., закладено при протоієреї Феодосьєве, продовжував будуватися при протоієреї Дем'янові і закінчено в 1845 р. при протоієреї Моторному новий, величний, у візантійському стилі трипрестольний храм". Через якийсь час на його дзвіниці встановили годинник, циферблати якого були звернені на чотири сторони. Куранти дзвінко відбивали чверть, половину і кожну годину. Харлампіївський собор не тільки прикрашав місто, а й слугував своєрідним маяком для мореплавців, його дзвіницю було видно за кілька миль до підходу до Маріупольського порту. Однак до середини 30-х років міська влада визнала, що ця культова споруда ні історичної, ні архітектурної цінності не представляє, а тому підлягає знесенню. Сказано - зроблено. Храм було підірвано. Лише його годинниковий механізм визнали корисним для нового строю. Вирішили прибудувати до будівлі міськвиконкому вежу, а на неї встановити годинник, знятий з дзвіниці собору. Зазначимо, що до війни міськвиконком розташовувався в особняку, який колись належав родині Хараджаєвих. Він стояв на розі вулиці Артема (нині Куїнджі) поблизу скверу, і зараз його місце зайняте частиною будинку № 48 по тій самій вулиці. Але ламати - не будувати. На вежу грошей не знайшлося, механізм головного міського годинника невідомо куди зник... Потім були війна, окупація. Будівлю міськвиконкому гітлерівці спалили, як, утім, і багато, багато інших маріупольських будівель.
Читайте також: Про що розповів старий план Маріуполя
У 50-х роках минулого, ХХ століття на місці міськвиконкому за проєктом київського архітектора Яновицького та його колег побудували один із двох відомих будинків зі шпилями. Якщо вдивитися у вежі, можна помітити, що місце для годинника було залишено - воно позначене ліпними колами. Чому цими місцями не скористалися, важко зараз сказати. Може, з тієї причини, що в ту пору міський годинник уже був. Він знаходився на виступаючій частині будинку № 42 по проспекту Леніна. Годинник цей виявився недовговічним. Уже багато десятиліть місце, де колись був його циферблат, закрито щитом...
1 листопада 1965 року пролунав перший удар годинника, встановленого на щойно збудованому Будинку зв'язку, циферблат і стрілки було виготовлено з нержавіючої сталі в цехах заводу "Тяжмаш", змонтували їх робочі СУ-7 тресту "Ждановжилстрой", монтаж механізму виконали електрики міського вузла зв'язку. Відлік часу через кожні 15 хвилин і мелодійний передзвін перед цим виконували 8 потужних репродукторів. Але, мабуть, цілодобове нагадування про нестримний плин часу набридло мешканцям прилеглих будинків, і годинник на Будинку зв'язку замовк. У 70-х роках спорудили нову будівлю залізничного вокзалу. Її окрасою став великий циферблат баштового годинника...
Читайте також: Історія Літнього театру у Маріуполі
Начебто приладами для вимірювання часу маріупольці були оснащені в достатній кількості. Але мрія знайти головний годинник міста не полишала їх. І на самому початку XXI століття на будинку №75 на проспекті Миру біля підземного переходу з'явився електронний годинник, який кілька разів переробляли.
Кілька років тому коштом сім'ї Сапарових придбали і встановили на будівлі колишнього реального училища (вул. Миколаївська, 7/17) годинник з боєм і традиційним для баштових годинників круглим циферблатом.
Микола Сапаров розповів, що його виготовлено в Німеччині. Спеціальний електронний пристрій забезпечує високу точність їхнього ходу. Ба більше, цей пристрій у разі аварійного вимкнення електричного живлення приводу стрілок під час відновлення подачі показує реальний час -- наче нічого не сталося. Звук курантів натуральний, а не магнітофонний запис, як іноді буває...
Нагадаємо, раніше публікували історію маріупольських пляжів.
Фото: з відкритих джерел
