Художній керівник і режисер Першого недержавного театру Маріуполя «Terra Incognita» (Свій театр для Своїх) Анатолій Левченко, виїхавши з тимчасово окупованого Маріуполя, дав розлоге та відверте інтерв’ю, в якому ексклюзивно розповів mrpl.city, як потрапив в полон та як йому вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію.
Анатолію Миколайовичу, розкажіть, що ви пам’ятаєте про 24 лютого та перші дні після повномасштабного вторгнення?
Я знав, що ця війна буде. Єдине про що жалкую, так це про те, що довіряв керівництву місту. Якщо б я розумів, що все, що говорить очільник міста неправда, одразу ж вивіз би свою сім’ю. Скільки людей загинуло в Маріуполі… Я бачив на власні очі цифри, однієї з ритуальних агенцій окупованого Маріуполя. 86 тисяч похованих маріупольців і близько 20 тисяч невпізнаних трупів. Пам’ятаю, як в кварталі, де я мешкав, за короткий проміжок часу з’являлося все більше нових могил. Коли у Маріуполі почалися мародерства я намагався знайти якісь продукти для свого сина. Адже він дитина з особливими потребами і їсти будь-яку їжу не стане. Мене рятував чай та цукор, якого вдома було достатня кількість завдяки звичкам моєї тещі. А от Артем був завжди прив’язаний до однієї їжі, якої під час блокади, на жаль, не було.
Читайте також: Допомогти Маріупольському музею може кожен маріуполець
Де ваша сім’я перебувала під час найбільших обстрілів у місті?
Протягом активних обстрілів моя сім’я перебувала на 9 поверсі нашого будинку, де ми і жили. До речі, наші вікна виходили на «Азовсталь» і ми бачили все, що відбувається. У підвал ми не спускалися, оскільки там велика висота і потрібно було б стрибати, а в мене теща 92 років та син з аутизмом.
Як ви та ваша родина пережили блокаду? Що закарбувалося в пам’яті?
Найважче, звісно, було синові. Він нічого не їв, довго лежав, почали розвиватися пролежні. Протягом двох тижнів почав вити, як собака… А потім голос зовсім охрип. Дружина намагалася займатися побутовими справами. Я стояв по 5 – 7 годин в чергах за водою. Пам’ятаю чергу в 4 ряди від водоконалу до Центрального ринку. Я приходив о 8 ранку і займав чергу. Можу точно сказати, що, хто був людиною, той людиною і залишився. А були ті, хто навіть у дітей відбирав останні пиріжки…
Тещу я поховав на газоні біля будинку 2 квітня. Вона згасла на руках моєї дружини. Померла від зневоднення. Дуже любила онука. До останнього носила йому свої коржики і ховала під подушку Артема.
Чи намагалися ви виїхати з міста?
Звісно, намагався виїхати. Але в мене не було власної машини. У травні знайшовся чоловік, який запропонував вивезти мене та мою сім’ю. У мене на той час були власні запаси грошей і я сподівався, що все вийде. Тоді вже була потрібна фільтрація. Я поїхав її проходити 17 травня, але, як виявилося, на мене вже були написані доноси, хоча моєї адреси не знали. А коли я з’явився на фільтрації, то засвітився…
Читайте також: Маріупольчанка написала книгу про життя під час війни
Чи відомо вам, хто написав на вас доноси?
Я знаю, що доноси на мене почали писати ще у березні. Всім відомо, що я співпрацював з українськими патріотами, а про те, що відбувалося в Донецькому академічному обласному драматичному театрі (м. Маріуполь) я говорив не раз - про те, що там було багато неприхованих антиукраїнців. Знаю точно, що доносів було декілька. Мені про це говорив і оперативник. Їх писали, щоб довести свою вірність владі окупантів. Ймовірно, це були мої колишні театральні колеги.
Як ви потрапили в полон? Що пам’ятаєте про той день?
Це сталося 20 травня. Пам’ятаю, як приставили пістолет до скроні. Дуже зрадів, що на той час всі дані з комп’ютера на жорсткому диску віддав своїм друзям. Коли за мною прийшли, дружини не було вдома, вона пішла на ринок за творогом для сина. Я попросив дочекатися дружину, вказав їм на стан свого сина. Але вони сказали, що чекати не стануть. Пощастило, що сусідка погодилася побути з ним. Мені надягнули на голову мішок і посадили в машину. Їхали 3 години. Мене помістили в ізолятор в Донецьку на вулиці Світлого Шляху, 2. Перший місяць полону був з пакетом на голові. Його знімали тільки, коли давали їсти. Потім помістили в інший ізолятор на вулиці Кобозєва.
Читайте також: У столиці стартує новий проєкт "Mariupol Classic: Музика надії"
У чому вас звинувачували?
16 червня мені була пред’явлена підозра. Загалом місяць я просидів без звинувачення, просто в очікуванні. Возили на різноманітні допити. Говорили зі мною досить неграмотні хлопці. Звинувачували за законодавством "днр". Приписували 328 статтю – розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Питали мене про мої вистави. Але через власну неосвіченість і неграмотність вони навіть не могли правильно ставити питання. У моїх виставах «Слава Героям» чи «Майдан Інферно» вони все ж нічого не змогли знайти. Тоді перейшли до моїх постів у Facebook. Зі мною почала працювати молода слідча 25 років. Почали звинувачувати мене, що я наругався над основами "днр". Побачили мій пост, де палає башта із зіркою. Поруч стоять двоє. І напис: «Кохання – це дивитися в одному напрямку!». Висували звинувачення, що я закликав маріупольців підпалити Кремль в Москві. Ще знайшли моє відео, де якісь хлопці робили жартівливу реконструкцію часів УПА. Говорили, що я закликаю до вбивства росіян із залученням бійців УПА. Я намагався їм пояснити, що УПА вже не існує, але там все було важко. 14 жовтня додали 2 статті із звинуваченням в екстремізмі і терористичній діяльності. Це вже могло бути до 12 років.
Яким було ставлення до вас? Чи застосовувалися фізичні методи розмови?
Найбільшим був психологічний тиск. Звісно, могли вдарити прикладом, але не катували. Втім моїх сусідів били електричним струмом. Найгіршим для мене було очікування і незнання про те, що відбуватиметься далі. За ґратами загострилися всі мої хронічні хвороби. Спочатку мене посадили в камеру 4X2 метри. Там перебував з чотирма криминальниками. Але один з них розповідав, що навіть ходив до війни на мої вистави. Поки перебував за ґратами чув, як знущаються над нашими військовими. У камері було вікно і ми чули, що говорили охоронці. 5 тисяч військових теж йшли за статею терористичної діяльності. Я сподіваюсь, що обміни будуть краще налагоджені і наші хлопці повернуться додому… Потім перевели до політв’язнів. Але там були і днрівці. Взагалі різні люди.
Читайте також: Унікальні публікації Сергія Бурова отримають друге життя
Коли вам надали можливість листуватися з дружиною?
16 червня слідча сказала мені, щоб я написав, що мені потрібно. Я написав тоді вперше листа дружині. Писав, щоб вивозила сина на реабілітацію. Хотів, щоб вона виїхала з окупованого міста. У липні я отримав першого листа від дружини. Вона розповіла, що дали світло. Просила, щоб я робив все можливе, щоб вижити, бо обіцяв їй це раніше. Всі листи перевірялися. Щоб передати мені все необхідне, їй доводилося їхати до Донецька. Загалом вона залишилася одна з сином. Мусила сама носити воду на 9 поверх. Я розумію, що їй було дуже важко і фізично, і психологічно. Листи йшли дуже довго. Були проблеми з поштою. Я відправив листа у жовтні і привітав одразу її з Новим роком. А вона потім сказала, що отримала цього листа лише у січні.
Коли вас відпустили і як це сталося?
У жовтні законодавство "днр" прирівняли до російського. І тоді виникло багато питань до моїх звинувачень. Статтю, яку мені інкримінували в "днр" за російським законодавством за перше правопорушення було декриміналізовано. А дві інші були висунуті за днровським законодавством, коли окупанти вже вважали цю територію російською, тобто порушували їхнє власне законодавство. Я і до того писав багато клопотань щодо моєї справи. Мені говорили, щоб не писав, що і так відпустять. Ходили чутки, що хтось медійний просив за мене. Дружина зібрала позитивні характеристики на мене від сусідів. Вони писали, що я гарна людина, що нічого поганого ніколи не хотів. Відпустили мене під підписку про невиїзд 9 березня, у День народження Кобзаря. Я намагався ні з ким не розмовляти, на вулиці не виходив. Стан був важкий, тому спочатку був вдома. У квітні зняли підписку про невиїзд. Прокурор не підтримав звинувачення. Тривала дослідча перевірка. У цей час я почав збирати кошти на виїзд. У травні зателефонувала слідча і сказала, щоб я написав, що всі мої дописи у Facebook це жарти. У червні знову викликали. Переписали пів справи. Телефон, попри всі мої прохання, мені мій не повернули. Слідча сказала, що сподівається, що ми більше не побачимося. На що я відповів, що цього не обіцяю. Я спитав у слідчої, чи пропустять мене на кордоні. Вона переконувала мене, що ніхто не зупинить і їхати можна. Але я все одно не міг після всього пережитого довіряти її словам.
Читайте також: Художниця через картини розповідає історію маріупольців
Як ви виїжджали на територію, підконтрольну Україні? Чи облаштувалися вже в Кропивницькому? Які ваші найближчі плани?
23 липня я зі своєю сім'єю перейшов кордон з Бєлгородської області до міста Суми. Дорога була дуже важкою, витратили багато коштів. Поки їхали, вночі не спав. Постійно переживав, що можуть затримати. Найскладнішою була дорога сірою зоною в 2 км, яку треба було здолати пішки разом з усіма валізами і втомленою дитиною. У Кропивницькому зараз щодня займаємося оформленням необхідних документів. Дуже вдячний всім людям, які допомогли виїхати мені та моїй сім’ї. Вже зараз готую нові театральні проєкти, планую відновити деякі вистави. Зокрема, хочу підготувати проєкт, де будуть представлені фото вистав мого театру та унікальні світлини маріупольських фотографів Станіслава Іванова, Лева Сандалова та Євгена Сосновського. Звісно, дуже хочу зустрітися з маріупольцями у столиці, де сподіваюся провести творчу зустріч з представленим проєктом, подякувати всім, хто допоміг виїхати і розповісти особисто про все пережите та відповісти на всі питання своїх співмістян…
Нагадаємо, раніше ми розповідали, що Незалежний театр авторської п'єси Conception готує нові вистави.
Фото: з особистого архіву Анатолія Левченка
