27-річний Дмитро Козацький (позивний Орест), три місяці перебував в оточенні російських військ на заводі “Азовсталь”, у Маріуполі. Потім, були чотири місяці російського полону та обстріл колонії в Оленівці, де тримали Дмитра.
Прес-офіцера полку "Азов" вдалось обміняти у вересні разом із іншими захисниками України. Вийшовши з полону хлопець дізнався, що його світлини, зроблені на "Азовсталі", облетіли увесь світ. Про те що допомагало триматися під обстрілами та в полоні, Дмитро розповів журналістці Голосу Америки.
- Як ти став прес офіцером “Азову”? Як взагалі ти прийшов у “Азов”?
- Я спочатку був у Нацгвардії. У 2017-му році вирішив вступити в “Азов”. Азовці насправді дуже круті, вони справляють враження професійних військових, навіть коли ти нічого про них не знаєш, а просто їх бачиш. А я тим паче, про них знав, бо ми були в одній військовій частині. Тож я вирішив перейти в “Азов” наприкінці 2017-го року. Я хотів у прес-службу, але там не було місяця. Я був зв'язківцем, тому потрапив у "зв'язок" і довгий час працював там. А коли звільнилося місце командира прес-служби, то мені цю посаду запропонував командир "Редіс" (позивний Дениса Прокопенка, підполковника Нацгвардії, командира Окремого загону спеціального призначення «Азов» - ред.). Ну і я звісно погодився, тому що це була робота моєї мрії.
- Коли росіяни вже почали наступати на Маріуполь, розкажи, як ви опинились на “Азовсталі”?
- Там були найкращі укріплення. Це було найкраще стратегічне місце для оборони, яке визначило командування і ми просто переїхали. Я здається, іще 1-го березня переїхав на “Азовсталь”. І так частина за частиною, певні підрозділи один за одним туди стягувалися. І власне чим сильніше нас оточували, тим більше підрозділів стягнулися на “Азовсталь”. Так ми там усі й опинилися.
Там також було багато цивільних. Маріупольська міська рада на своєму сайті виклала список сховищ, щоб люди ховались від обстрілів і в цей список входили бункери “Азовсталі”, тому що вони були добре підготовлені. І багато працівників самого комбінату там були, тому що вони знали про ці місця, знали що там заготовлені сухпаї, вода. Тож там багато хто залишився.
- Коли "Азовсталь" опинилась в оточенні, які були думки у тебе? У людей з якими ти спілкувався, у побратимів?
- Були більше дії. Хлопці обороняли завод, - це була наша фортеця, так би мовити. Я більше у медійному плані працював. І я завдячую усім бійцям. Завдяки їм, моя робота була можливою, робота прес-служби. Саме дякуючи їм ці фотографії, які я зробив, стали можливими. Були думки про оборону і про роботу, в першу чергу. Якщо мова про мене, то я думав як можна більше висвітлити цю ситуацію, щоб увесь світ говорив про нас.
- Що допомагало триматися, коли ви були на “Азовсталі”?
- По-перше, у нас не було іншого вибору. Варіанту “не триматись” не було. Ми не могли просто скласти зброю. У першу чергу, це було питання нашого життя. Тому й іншого вибору не було. Але допомагали триматися побратими, які були поруч, з якими можна було пожартувати, посидіти, покурити, коли це було можливо.
- Морально, де було легше - під обстрілами, в оточенні на “Азовсталі” чи в полоні?
- В полоні було дещо спокійніше. Тому що ти знав, що будеш живий. Головне просто протриматися. Неясно скільки, - місяць, два місяці, рік - але вийдеш живий. Однак, таке відчуття було до моменту теракту в Оленівці. Після цього, ти розумієш, що мабуть краще було на “Азовсталі”. Але це дуже тяжке питання, бо на “Азовсталі” ти кожен день міг померти просто-напросто і кожен день помирало дуже багато твоїх побратимів. А в полоні була невідомість. Невідомість це теж дуже складна штука.
- Розкажи про свої враження, коли ти дізнався, що твої фотографії стали всесвітньо відомими?
- Я досі від цього всього насправді, дуже сильно ніяковію. Я радію, що через призму себе я бачу що в Україні зараз змінюються герої. Зараз більше говорять про військових і зараз підбігають фотографуватись не з якимись поп-зірками та виконавцями, а з військовими. Про військових говорять і в наш час це дуже важливо. Я дуже тішуся від цього. Головне, усіх прошу звертати увагу не тільки на медійних військовослужбовців, а на усіх. От наприклад була ситуація, коли до мене підійшли попросили фотографуватися. А я стояв поруч із двома побратимами, які робили просто неймовірні речі на “Азовсталі” і на них ніхто не звертав увагу. Я хотів би щоб звертали увагу на всіх військовослужбовців.
- Чи ти відчуваєш, що твоя фотографія підтримувала дух інших людей?
Вона була символічною для мене. Я її виклав, коли дізнався що у нас буде ця евакуація, здача в полон. Тоді у мене була надія, що всі виживуть. І цей промінь надії, який світить на мене, я опублікував саме у той день, коли у мене з'явилась ця надія. Щоб ніхто не думав, що я якийсь “геніальний фотограф”, я люблю казати, що у мене просто була монополія на інформацію і на фотографії у той момент. Не було більше фотографів у Маріуполі, от тому так і сталося. Тому Антимонопольний комітет України має звернути на мене увагу.
- Принаймні у цей період, ти фактично став амбассадором України. Ти зараз бачишся із представниками в США. Що ти хотів би їм донести?
- В першу чергу, я дякую всім за підтримку, яка вже була надана Україні. Я ніколи не перестану дякувати тим людям які допомагають нам боротися за нашу незалежність і триматися. По-друге, я завжди привертаю увагу до історії “Азовсталі”, до нашої боротьби, до того наскільки українські військові зараз роблять героїчні речі кожного дня. І по-третє, я звісно не знаю наскільки у мене є повноваження просити зброю, але я завжди кажу, - що нам треба більше зброї, це дуже важливо щоб ми трималися далі.
