Геннадій Мохненко – відомий релігійний і громадський діяч із Маріуполя, засновник одного з найбільших на пострадянському просторі дитячих реабілітаційних центрів та низки проєктів реабілітації для дорослих. Нині як капелан разом з однодумцями в рамках «Капеланського батальйону Маріуполь» працює на лінії фронту: надає допомогу українським військовим та жителям прифронтових та деокупованих територій України.
24 лютого 2022 року
«Ми жили на війні 8 років. У мене 8 років з ліжка моїх дітей був вигляд на Широкине, тобто відкриваєш очі, не стаючи з ліжка, бачиш Широкине. Ми жили біля моря. Морська затока і прямий вигляд на Широкине. Кожна міна, що там вибухала, резонувала у вікна 8 років. А там кілька мільйонів впало. Ми жили на війні, але розуміли, що можливо щось більш страхітливе.
24-го зранку, як тільки все почалось, то ми одразу помчали під обстріли – витягали людей з-під перших «Градів», що сипались на Маріуполь. 24-го разом з одним чоловіком складав у пакет частинки його дружини – матері трьох дітей, яку розірвали на шматки російські «гради».
24-го, розуміючи, що почались ці страшні обстріли по місту, намагались розмістити наші дитячі проєкти у максимально безпечні місця, укриття. Але вже ввечері 24-го розвідка дала нам 40 хвилин для евакуації наших дитячих будинків. Цього ми не очікували. Тобто ми були впевнені, що будемо захищати місто довго. Але нам повідомили, що через 40 хвилин у нас закриється можливість вивезти дітей, що російські колони йдуть із Криму і йдуть перерізати траси. Нам дали не 42, не 45, а дали максимум 40 хвилин на виїзд колони з Маріуполя.
Діти були готові до цього – тривожні рюкзаки, документи. І через 38 хвилин виїхала величезна колона: наш дитячий будинок, наші прийомні родини, наш проєкт «Маленька мама» – кризовий центр для жінок з дітьми, і ті люди, що встигли за 38 хвилин зібратися, хто прийняв рішення виїздити. І буквально в дорозі нам дзвонила розвідка: «Пастор, додайте газу, бо вони можуть перекрити трасу будь-якої хвилини – вони йдуть на переріз траси». На щастя, ми встигли вивезти дітей, вискочити з блокади. Вивезли дітей у відносно безпечне місце, обійняли їх, розплакались і помчали назад до Маріуполя.
Коли мачали назад на Маріуполь, то це була величезна проблема. Були потоки людей, що тікали у цей бік, а ми мчали туди. Чесно кажучи, у деяких заторах доводилось буквально діставати пістолет і з машини махати ним, і тільки тоді люди поступались дорогою.
Ми записали прощальне відео, розуміючи, що в нас немалий шанс не побачити більше своїх рідних. І намагались прорватися назад до Маріуполя. Нам це майже вдалося. Ми були в кількох кілометрах від міста, але там вже були російські пости і російська армія. Ми потрапляли під обстріли – були змушені відкотитися. Знову і знову робили спроби, але вже не змогли прорватися назад до Маріуполя. Вже потім зрозуміли, що мабуть Бог нам таким чином і життя врятував».

Як евакуювали жителів Маріуполя

«Наші спроби повернутися назад були 27-го числа (лютого – ред.). Поки вивезли дітей до Західної України, поки мчали назад, то 27-го ми вже не змогли прорватися до Маріуполя. Вже російська армія заблокувала траси, замінувала певні об’їзні шляхи. І з цього моменту почали своє служіння по фронту по цей бік.
Авжеж, одразу почали працювати над тим, щоб вивозити людей з Маріуполя. Зв’язку з містом не було, чи вів був дуже спонтанний. Але серед людей, що лишились в місті, були люди, служителі нашої церкви, що збирали людей до бомбосховища у нашій церкві. Один з моїх синів мотався під артилерійськими обстрілами, авіаційними бомбами – рятував людей, привозив до бомбосховища, діставав їжу-воду. Мої сини, що за містом жили, різали овець у нашому стаді, м'ясо пакували і йшли пішки через діючу лінію фронту, щоб принести м'ясо до міста. Якось вдавалось. Уздовж моря проходили. Сто разів стрибали під обстрілами на землю, але примудрялись пронести продукти до міста. І таким чином, у підвалі моєї церкви утворився такий центр біженців.
На щастя, наш підвал вцілів. Багато бомбосховищ було зруйновано авіаційними ударами. Ви знаєте, і драмтеатр й інші місця зазнали ударів. Сподіваюсь, що молитви наші якось спрацювали, і люди в підвалі нашої церкви лишились живі. Загинув лише один чоловік: він вийшов на вулицю і його вбило уламком, його не змогли реанімувати.
Потім коли наші люди в місті зрозуміли, що все зовсім погано, що місто стирають з обличчя землі, мій син сформував першу колону. Жінок, дітей погрузили в автобуси і мій син на легковому авто, повністю розбитому, вивозив першу колону з Маріуполя заблокованого.
Хлопцю можна давати Героя України. Він сів у перше авто і пішов попереду колони по замінованим полях. По мінному полю їхав першим, далі на дистанції за ним автобуси з жінками і дітьми, і близько 30 авто за ними прилаштувалося. І йому вдалося обхідними шляхами вивезти першу колону. Потім вирішив повернутися. На щастя, у нього прізвище не Мохненко, не моє, бо з моїм прізвищем туди повернутися не можна. Прийомний син, але зі своїм прізвищем. Сім разів особисто вертався і вивозив величезну кількість людей.
Ми по цій бік їх зустрічали, забезпечували безперешкодний проїзд по наших блокпостах, забезпечували прийом людей голодних, брудних, заляканих, заплаканих, у психологічному шоці. Люди з голоду розривали всі продукти, що могли знайти. Ми їх тут зустрічали, розселяли, організовували колони і вивозили до Західної України, Європи.
Евакуацію з міста продовжуємо робити і до сьогодні. Вже близько 8 тисяч людей моя команда вивезла з Маріуполя. Вивезли масу військових, солдат. Наші водії ризикували життям, вивозячи їх. Ми робили там і документи, і цілі легенди».