«Я живий та майже здоровий. Поламана рука – не найгірша ціна за свободу» - це написав в соцмережі маріупольский студент Іван Синєпалов 30 листопада 2013 року, знаходячись  в центрі Києва.

 Він приїхав до столиці аби стати свідком народження європейської України. Але натомість потрапив у вир трагічних подій, коли загони озброєного «Беркуту» з гумовими кийками та щитами накинулись на студентів. Сьогодні Україна згадує трагічні події, з яких почалася Революція Гідності.

З дозволу автора, журналіст MRPL.CITY публікує його спогади про події, що назавжди змінили історію України.

«Перші три ночі на Майдані майже однакові. Ти ходиш, знайомишся із людьми (або не знайомишся, а просто розмовляєш із кимось). Грієшся біля діжок із багаттям, час від часу ходиш по чай та сендвічі. Слухаєш, що лунає зі сцени. Так, там грає музика. Але це зовсім не дискотека, як нас поспішили охрестити глядачі на теплих диванах. Не Казантип. Це спосіб зігрітися. Хоча температура коливається в районі +/- 0, це все одно важко. Тому ми танцюємо, водимо танки, співаємо. Розважаємось - гріємось. Але не забуваємо, для чого ми сюди прийшли. Ми хочемо в ЄС. Ми хочемо жити у нормальній країні. І весь цей час я не маю жодного сумніву, що Янек все-таки підпише…

Тоді настає 29 листопада. Не підписав. Я шокований, здивований і обурений. Так само, як і інші тридцять тисяч (за моїми підрахунками), що вийшли в той день на Майдан. Усі скандують "Революція, революція!" Усі вимагають "Одного кандидата" і беззастережно проганяють панду геть зі свого життя. Десь так години дві-три триває ця революція. А потім закривається метро, і люди в останніх вагонах поспішають додому. А як же - революція революцією, а сон за розкладом. На Майдані - сотні чотири людей. Киян і приїжджих десь порівну. Усі трохи розгублені, але здаватися не збираються».

Далі з’явилися загони «Беркуту» та почалася бійка.

«Нас оточили. Щільним і дуже широким кільцем. Ми всі збираємось навколо стели, бо більше діватись просто нікуди. Дівчат ховаємо назад, самі стоїмо навколо стели близько, небезпечно близько до Беркуту. Вони насуваються повільно, але впевнено. Так, мабуть, здалеку виглядає лавина. Ти дивишся у їхні очі, і не бачиш там нічого, окрім ненависті і зневаги. І посмішка. А потім - вони починають бити. Без попередження, без усіляких прохань чи висунутих умов, - просто бити. Хлопцям, що стоять попереду мене, дістається найбільше. Мені боляче на це дивитись, але я нічого не можу зробити. Просто нічого. І розумію, що от-от дійде черга і до мене, і протистояти тут не вийде. Це не район на район. Це 16 автобусів озброєних призначенців проти трьох сотень студентів та пенсіонерів. Ми приречені. Але це відбувається не з нами. Ні, цього не може бути, бо не може бути ніколи. Мабуть, у цей момент я теж посміхаюсь. Просто тому, що не вірю у реальність того, що навколо мене».

Іван згадує, що ніхто не міг уявити, що це буде так бездумно та по-звірячому жорстоко. Налякана та побита молодь розбіглася по центру Києва. «Беркут» наздоганяв у дворах і продовжував бити. Пролилася перша кров… Не змовляючись, студенти побігли до Михайлівського монастиря. Їх прийняли та забарикадували ворота. Але "Беркут" не відступав та кружляв до ранку навколо монастиря.

Іван Синєпалов тоді отримав перелом зап’ястя та написав, що то  «не найгірша ціна за свободу». Але він жодного разу не пошкодував, що став свідком тих подій.

Через рік він приїде на Майдан аби зустрітися з тими, хто був у ту страшну ніч в центрі столиці. Але це буде вже інший Майдан. Іван звернувся до усіх присутніх та нагадав, що в Україні іде війна та нажаль герої вмирають, вмирають майже щодня. І якщо ворога не зупинити на Кальміусі, то доведеться його зупиняти на Дніпрі. 

Нагадаємо, у ніч на 30 листопада 2013 року, коли бійці нині розформованого спецпідрозділу «Беркут» розігнали мирну акцію протесту на Майдані в Києві, від дій міліції постраждали 84 людини, які отримали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості. Після цього, 1 грудня 2013 року, на вулиці Києва на віче вийшли кілька сотень тисяч людей.