Сайт MRPL.CITY пропонує маріупольцям огляд найкращих фільмів 2018 року від Івана Синєпалова.
З книжковими підсумками ми вже розібралися, час перейти до кіношних. Глобально на кіноринку зараз відбуваються ті самі тектонічні зрушення, що і на книжковому ринку: його поступово захоплює український продукт. От і в цьому списку найкращих фільмів року ціла чверть – українські. Хто б міг на таке сподіватися ще п’ять років тому, га?
12. «Коли падають дерева»
Режисерка – Марися Никитюк (дебют)
У світі існує так багато жанрів кіно, а українська індустрія простоювала так довго, що останні два-три роки тільки й встигаєш, що дивитися «перший український фільм у жанрі Ікс». От і «Коли падають дерева» – теж перші у своєму роді. Правда, що це за рід, визначити проблематично.
Чи це еротика? Так, трохи вона. Місцями навіть вгадуються візуальні паралелі із «Восьмим чуттям» сестер Вачовських. Метафізична оргія наприкінці фільму вдало фіналізує цю його грань. Чи це кримінал? Ну хіба що побічно. Хай головний герой і бандюк, який іде на останню справу, щоб потім утекти із головною героїнею світ за очі, та все ж цю бандитську лінію важко назвати основною. Чи це кіно про українську провінцію? О так, безперечно. Весь цей сільський гламур, напівповалені хати - але головне, щоб зі скотиною! - і нудна монотонна робота у конторі. Народний оратор, який виголошує промови на всі випадки життя: грає на похоронах і танцях, хоча його ніхто й не слухає. Весілля, "шоб дорого-багато, з баяном і скандалом".
«Коли падають дерева» – моторошне і незрозуміле кіно. Режисерка бавиться зі світом, то творячи гіперреалістичну картину, то впадаючи у фентезійні марення у найліпших традиціях Маркеса.
11. «Погані часи в Ель Роялі»
Режисер – Дрю Ґоддард («Хижа в лісі»)
Фільми, уся дія яких відбувається у закритому просторі, – це особливий жанр, у якому, за правильного підходу, можна зняти такі шедеври, як «Людина з планети Земля», «Екзамен» чи й навіть «Пила». До «Поганих часів в Ель Роялі» Дрю Ґоддард знайшов правильний підхід.
Компанія, яку дощ захопив у готелі на межі штатів Каліфорнія та Невада, як і годиться, різношерста та барвиста: священик із провалами пам’яті, співачка-вигнанка, занадто люб’язний комівояжер та таємнича анонімка. Кожен з них – навіть адміністратор-наркоман – має свою таємницю. А величезна концентрація таємниць в одному занедбаному мотелі неминуче запускає процеси, які за визначенням не можуть закінчитися добром для всіх.
«Погані часи…» – це гарний фільм-загадка, після якого без відповіді залишається тільки одне запитання (найпопулярніша версія відповіді на нього – Джон Кеннеді, найімовірніша – Мартін Лютер Кінг). А що це за нез’ясований секрет – дізнайтеся, переглянувши фільм.
10. «Гірська жінка на війні»
Режисер – Бенедикт Ерлінґссон («Про коней і людей»)
Попри першу асоціацію, яку викликає назва фільму (знаючи, що це спільне українсько-ісландське виробництво), стрічка зовсім не про нашу війну. Ну і про неї теж, але зовсім трохи.
Війна, винесена в заголовок, – це відчайдушна боротьба звичайної ірландки із заводом, який забруднює довкілля. Як і будь-який порядний диверсант, між своїми акціями, вона веде нормальне життя, остерігаючись, що рано чи пізно її таки викриє поліція. А ще у цьому другому, нормальному, житті вона прагне удочерити дівчинку із Дружківки, яка втратила батьків на війні.
Було б дуже наївно розраховувати, що обидві справи героїні матимуть гарну розв’язку. А от за перипетіями її життя поспостерігати варто – та ще й під чарівний музичний супровід від хлопців-ірландців та дівчат-українок, які зримо, але безсюжетно присутні протягом усього фільму.
9. «Тихе місце»
Режисер – Джон Красинський («Короткі інтерв’ю з огидними чоловіками»)
Постапокаліптичний горор – не найбільш очікуваний жанр для добірки найкращих фільмів року, але оминути «Тихе місце» було б злочином проти мистецтва.
Дія відбувається у світі, де на Землі панують монстри, що реагують на будь-який, навіть найтихіший, звук. Тож, щоб вижити, доводиться зберігати цілковиту тишу. Звідки з’явилися ці монстри, як вони захопили планету – нічого цього нам не розповідають, але в цьому і немає потреби, адже фільм не про монстрів, а про людей. Страх за сім’ю, відчуття провини за смерть одного з її членів, тремтливе очікування народження нового (у світі, де кожен звук несе загибель) – ось, що тут рухає сюжет. І ця людяність у купі з умовною реалістичністю роблять фільм надзвичайно переконливим. А розв’язка, відкрита рівно настільки, щоб не бути банальною, залишає відчуття глибокого задоволення.
8. «Людина-павук: Навколо всесвіту»
Режисери – Пітер Рамзі («Вартові легенд»), Боб Персікетті (дебют) та Родні Ротман (дебют)
Другим наймасовішим фільмом минулого року в Україні став «Веном» – люблять у нас легке попкорнове кіно. Але знавці коміксів у всьому світі зійшлися на одному: найкраща частина «Венома» – це уривок із мультфільму про Людину-павука, показаний після титрів.
Мульт «Людина-павук: Навколо всесвіту» чекали з нетерпінням, і він не розчарував. Хоча справжній кайф від нього можна отримати, тільки більш-менш орієнтуючись в оригінальних коміксах. От, наприклад, ви знали, що в одному зі всесвітів Marvel існує не людина-павук, а свин-павук? При чому це не свиня, яку вкусив радіоактивний павук, а якраз навпаки: павук, якого вкусила радіоактивна свиня. Звучить абсурдно – так воно і є, – але цей персонаж перетягує ковдру на себе щоразу, коли з’являється в кадрі.
Окрім збірної солянки персонажів, мультик тішить по-справжньому гарною історією та унікальною анімацією, яка покликана якнайліпше передати «павуче чуття» головних героїв, а до того ж іще дуже точно перекладає мовою кіно мову коміксів – настільки, наскільки це взагалі можливо.
7. «Смерть Сталіна»
Режисер – Армандо Януччі («У вирі подій»)
По-перше, це дуже смішно. По-друге, це дуже серйозно. Уся совєцька мерзота показана такою, якою і була. З усіма вихилясами генеральної лінії партії та іншими принадами невизначеності у дні, коли умер кривавий Торквемада.
Діалоги та ситуації, звісно, помітно гіперболізовані – на те вона і сатира, – але ні на мить не полишає відчуття, що саме так і відбувалося насправді. Аж якось ніяково стає у момент, коли усвідомлюєш, що симпатизуєш Жукову – бо більше серед того кодла симпатизувати й нема кому. Хороша пігулка від скрєп вийшла.
6. «Брама»
Режисер – Володимир Тихий («Зелена кофта»)
Хоча місцями можна щиро посміятися, «Брама» - дуже стрьомне кіно у хорошому сенсі цього слова. Здавалося б, якого багатства можна чекати від фільму, синопсис якого можна вкласти в речення «бабця живе у Чорнобильській зоні та їсть галюциногенні гриби»? Але ж тут стільки всього намішано, що назвати стрічку просто трагікомедією було б непрощенним спрощенням. Це магічний реалізм з елементами кримінальної драми, наукової фантастики та навіть вестерну.
Якщо кіно крутитимуть по телевізору хоча б пару разів на рік, то його розгребуть на цитати незгірш од радянських. Одна тільки Бабця Пріська у виконанні неймовірної Ірми Вітовської, вдвічі молодшої за свою героїню, видає декілька перлів, вартих занотування. А там і всі інші персонажі теж колоритні.
Цей трилер про таємну гілку київського метра до Прип'яті, полігон для прибульців у зоні відчуження та поїдання Айнштайна треба неодмінно бачити. І бути готовим до того, що трагічного там куди більше, ніж комічного. А ще більше - чогось фольклорно-екзистенційного, приреченого і втраченого.
5. «Аннігіляція»
Режисер – Алекс Ґарленд («Ex Machina»)
Окрім типових одноразових блокбастерів на кшталт того самого «Венома», в Голлівуді знову почали знімати й розумну наукову фантастику. Позаторік було «Прибуття», торік – продовження «Того, хто біжить по лезу». А цьогоріч от «Аннігіляція».
Зона Ікс – таємнича паранормальна територія, що з’явилася нізвідки. Усі, хто намагався її досліджувати, або зникали, або змінювалися до невпізнання. Змінився і Кейн – чоловік головної героїні, яка слідом за ним також їде досліджувати Зону Ікс.
Виявляється, там немає якихось несподіваних жахіть чи непередбачуваних труднощів – усе видається цілком нормальним. Майже. Невловимі відмінності від звичайного світу спочатку здаються малозначущими, але поступово перевертають і сприйняття реальності, і уявлення про прибульців.
Стрічка дуже нагадує «Соляріс» Тарковського і темпом, і атмосферою. І, звісно ж, фіналом, який доведеться обдумувати ще довгенько після титрів.
4. «Дім, який збудував Джек»
Режисер – Ларс фон Трієр («Доґвілль», «Антихрист»)
Зі слабкою психікою дивитися це не варто. Може, нікому при здоровому глузді не варто. Але це чисте мистецтво. Складне, але соковите. Виносить мізки на відмінно.
«Дім, який збудував Джек» розкривається поступово, переходячи від майже пасторальних замальовок на початку до інфернального галопу наприкінці. Чого чекати від фон Трієра? Звісно, це жорстоке, садистське, дуже темне кіно, яке прикидається кіном про серійного вбивцю з обсесивно-компульсивним розладом, але насправді - ох, насправді вивертає геть в інший бік. За діями Джека спостерігати не тільки моторошно, але й смішно. За його філософією - трохи боляче. Особливо за тим, що вона раз у раз нібито веде до успіху.
А тоді реалізм іде під три чорти і кіно перетворюється на притчу, містичну і надзвичайно барвисту варіацію на Данте. Це ніби негатив «Божественної комедії».
Та й сам по собі Джек - багатошаровий символ. Перше убивство скоює джеком - так англійці називають домкрат. Мріє збудувати дім. Можливо, навіть із пшеницею. А в підсумку йому лишається тільки hit the road. And don't come back no more.
3. «Три білборди під Еббінґом, Міссурі»
Режисер – Мартін Макдона («Залягти на дно в Брюґґе», «Сім психопатів»)
Хоча у широкий прокат фільм вийшов ще 2017 року, до українського глядача «Три білборди…» дійшли тільки тоді, коли стали очевидними їхні претензії на Оскар – наприкінці лютого 2018 року.
Фільм, у якому немає по-справжньому поганих персонажів (хоча сюжет і обертається навколо розслідування убивства), і тому роль негідників доводиться виконувати хорошим людям, доведеним до відчаю. Чи можна виправдати насильство? Чи можна убити убивцю? Герої вголос ставлять ці питання, але відповідь лишають при собі. І залишають можливість глядачам відповісти на це самостійно.
Три білборди миттєво стали мемом, а «Три білборди…» – сучасною кінокласикою.
2. «Донбас»
Режисер – Сергій Лозниця («Щастя моє», «Майдан»)
Чого трохи бракує у «Донбасі», то це Луганщини (з'являється лише раз, всі інші новели оповідають про Донеччину) та історій наших людей на тій території.
Але це такий дрібний недолік, який навіть близько не затьмарює незчисленних плюсів цієї геніяльної стрічки. Геніяльної – без перебільшень. Московське посольство в Австралії має рацію – концентрація росіянофобії у ньому зашкалює. Але це не тому, що Лозниця відробляє печивця Нуланд, а тому що російський світ постачає ідеї для цієї ненависті з наполегливістю, гідною кращого застосування.
Фільм смішний – до абсурду. Жорстокий – до скреготу зубів. І правдивий – від першої до останньої хвилини.
Можливо, тим, хто занадто у темі, буде трохи передбачувано. Можливо, тим, хто зовсім не у темі, буде незрозуміло. Але більшості, яка поміж цими двома екстремумами, кіно має зайти на ура.
1.«Месники: Війна нескінченності»
Режисери – брати Руссо («Перший месник: Інша війна», «Перший месник: Протистояння»)
У цьому списку багато немасових, майже арт-хаусних фільмів, але перше місце у ньому ще в день свого виходу застовбичив за собою кінокомікс.
«Месники: Війна нескінченності» - найочікуваніше і наймасовіше кіно 2018-го (так само, як, поза сумнівом, «Месники: Завершення» є найочікуванішим і стануть наймасовішим фільмом 2019 року).
Якщо ви серед тих трьох з половиною людей на цій планеті, які досі не бачили «Війну нескінченності», маю до вас тільки одну пораду: ідіть і негайно подивіться. Усім іншим не варто пояснювати цей вибір.
«Війна нескінченності» у світі кінокоміксів – це як «Імперія завдає удару у відповідь» у світі космоопери та наукової фантастики. Це стрічка, після якої популярність та якість жанру неминуче піде на спад, адже це взірець, який майже неможливо перевершити.
Але хай колись комікси усім набриднуть, а зараз можна влаштувати собі атракціон: якщо увімкнути «Месників» 31 грудня о 21:48:51, то рівно опівночі Танос клацне пальцями. Гарний спосіб почати новий рік із чистого аркуша.
