Ольга Лекунова вступила до лав тероборони Маріуполя у перший день повномасштабного вторгнення. Під час оборони міста жінка готувала їжу для військового госпіталю. Згодом її підрозділу довелося відступити на територію комбінату імені Ілліча. Довгий місяць там, кілька спроб прориву до своїх за територією міста та до «Азовсталі», але всі спроби були марними. Тому командування ухвалило рішення: вийти та здатися у полон.
У полоні Ольга провела довгих пів року. Її утримували не лише у сумнозвісній Оленівці, а й у кількох колоніях на території росії. Катування струмом, фізичне насильство, психологічне приниження — ось як російські наглядачі поводили себе з полоненими українцями.
Ольга вийшла з полону 17 жовтня, у день, коли Україна обміняла 108 жінок-військовослужбовиць. Своєю історією захисту Маріуполя і перебування у полоні вона поділилася зі «Східним Варіантом».
Кілька разів робили спроби прориву
Жінка працювала операторкою обробки інформації та комп’ютерного забезпечення на Укрпошті. Коли 24 лютого росія почала повномасштабне вторгнення, жінка не задумуючись вступила до лав територіальної оборони.
«У мене донька вже кілька років була в складі добровольчого медичного підрозділу. Я просто не мала права залишатися вдома в такій ситуації», — зізнається Ольга. 
Її призначили на посаду діловода, але більшість часу в Маріуполі вона працювала кухарем у військовому шпиталі.
Ольга згадує: доволі швидко стало зрозуміло, що окупанти не будуть дотримуватись правил ведення війни. Під удар потрапляли лікарні, укриття, школи та інші об’єкти цивільної інфраструктури. Натомість тероборонці не мали достатньо зброї, щоб ефективно протистояти супротивнику, але навіть за умов мінімального забезпечення робили все, що могли.
У середині березня по шпиталю для поранених завдали удар. Тому Ользі, її побратимам та посестрам довелося відступити на металургійний завод імені Ілліча. Про його оборону і до сьогодні відомо менше, ніж про оборону заводу «Азовсталь». Втім, це одні з найважчих сторінок в історії оборони Маріуполя.
«На заводі нічого не було готово. Бункери там були ще з радянських часів. Треба було підшукати собі відповідний бункер, щоб розмістити там поранених і звідки було б зручно перевозити людей в операційну. Працювати доводилося в дуже складних умовах», — зізнається Ольга.
Але, принаймні, ресурсів — води та їжі — на перший час вистачало. На початку вторгнення один з представників великих супермаркетів міста запропонував захисникам Маріуполя взяти усі необхідні харчі.
Водночас не вистачало медикаментів. До того ж російські війська обстрілювали території заводів з кораблів та наземної артилерії, якийсь час там велися стрілецькі бої. 
«Ми тричі намагалися прорватися вбік Волновахи, щоб об’єднатися з нашими збройними силами там, і один раз — до «Азовсталі». Але це було важко. Зброї для прориву вже було недостатньо і на якомусь етапі зв’язок з “Азовсталлю” зник. Тому командири різних підрозділів прийняли спільне рішення: вийти з території комбінату і здатися у полон», — каже Ольга.
Катування струмом і психологічне насильство
12 квітня українські сили вийшли з території заводу. Їх оглядали й російські військові, і бойовики так званої «днр». Ольга згадує, як ретельно окупанти ретельно оглядали речі військових — забирали спальники, берці та навіть білизну.
Після цього людей посадили на автобус і відправили до Сартани (селище біля за 15 кілометрів від Маріуполя). Там, за спогадами Ольги, поранених і жінок розмістили разом, чоловіків — окремо. Також окремо тримали українських офіцерів. 
Через два дні відправили до Оленівки. У ЗМІ вже багато було згадано про жахливі умови утримання українських громадян в Оленівці. Ольга підтверджує цю інформацію. Зокрема, описує, як 36 жінок жило у 6-місній камері:
«Дівчата, хто трохи менше і худіше, втрьох вкладалися на одні нари й так спали. Інші спали на тих спальниках і ковдрах, що ми позабирали з Сартани. У камері не було вільного місця — уся підлога була ними застелена. Тому ми або спали, або сиділи. Прогулятися було ніде».
В колонії на тимчасово окупованій території України жінок протримали близько тижня. В один з днів їм наказали збиратися. Посадили в автобус і перевезли до російського Таганрога, що знаходиться приблизно за 170 кілометрів від українського адміністративного кордону.
У Таганрозі 55 жінок, включно з Ольгою, утримували у місцевому СІЗО. Вона каже, що технічно умови там були кращі за оленівські — в тримісній камері їх розміщували по троє. 
Серед наглядачів були як чоловіки, так і жінки. Втім, незалежно від статі, усі вони проявляли неабияку жорстокість. 
«Жінки вранці та ввечері виводили нас рахувати й били. Для допитів до нас прислали так званих оперативних співробітників. Вони окремо викликали людей на допит. Били їх, катували струмом. Питали про іноземну зброю, яку наші збройні сили використовують, а також про іноземних найманців, що воюють на боці України. Чи бачили ми, чи воювали разом і так далі», — каже Ольга.
Крики людей під час катування чули усі інші полонені. Це був один з засобів психологічного тиску. Без подробиць Ольга згадує, що російські наглядачі також використовували приниження сексуального характеру стосовно жінок.
30 хвилин російської пропаганди
На прохання полонених поговорити з представниками України або міжнародних організацій, наприклад, з Червоного Хреста, адміністрація СІЗО відповідала, що це не в їхній компетенції, мовляв, такі питання треба вирішувати через вищі посади.
Тому за час свого полону Ольга не бачила представників міжнародних організацій.
На полонених постійно намагалися тиснути психологічно: раз на день водили «на телевізор», послухати російську пропаганду. З екрана російські пропагандисти — соловйов, скабєєва, кісельов у фарбах розповідали, що Європа замерзає без російського газу і від того відмовляється допомагати Україні зброєю і фінансами. Це була єдина «інформація» із зовнішнього світу.
Жінкам запропонували зв’язатися з рідними. Але не телефоном. Можна було лише написати листа, який, звичайно ж, потім уважно перечитала адміністрація колонії. Та листи змогли відправити не всі полонені, адже багато хто не знав адрес своїх рідних.
Триматися допомагали українські пісні
Через три з половиною місяці жінок перевезли до Курська у місцеву виправну колонію. Ніхто не пояснював, нащо всі ці переміщення.
«Я думаю, вони просто хотіли, що ми загубилися там, на просторах росії. І щоб нас вже ніхто не шукав і забув про нас. Вони на це сподівалися», — ділиться думками Ольга.
У курській колонії Ольга провела близько місяця. Одного дня за нею і ще кількома жінками прийшли наглядачі та нічого не пояснюючи наказали збиратися. Ольга думала, що це чергове перевезення з однієї російської колонії до іншої. Літаком їх доправили до Криму, а там, вже коли жінок розсадили по машинах, один з російських військових повідомив, що вони їдуть додому.
Ольга провела у полоні близько пів року. Каже, що допомагали триматися пісні улюбленого гурту — «Жадан і Собаки», з учасниками якого вона особисто знайома.
Після визволення з полону вона місяць провела у реабілітаційному центрі, де пройшла усі необхідні обстеження. Зараз жінка у відпустці. Втім, Ольга зазначає, що після неї повернеться до територіальної оборони.