Як актори Драмтеатру в Маріуполі вижили, вибралися з окупації та відновили роботу в Ужгороді

Фото руйнації будівлі Драмтеатру в Маріуполі облетіли весь світ 16 березня. Тоді те, на що здатен ворог, сколихнуло всіх, адже перед театром був напис великими літерами “ДІТИ”. Однак, це не допомогло, а деякі люди так і залишились з величною пам’яткою архітектури Маріуполя назавжди.

Проте, частина місцевих жителів, що використовувала Драмтеатр як укриття та прихисток, змогла вижити та вибратись. Серед них і люди, що працювали в цій культурній установі.

Колишня керівниця музичної частини Драмтеатру Віра Лебединська двічі змушена була тікати від проявів “братської любові”. Спершу вона переїхала з Донецька в Маріуполь. Потім, коли довелось знову покидати дім, вона взяла кота та перші речі, що потрапили під руку, та обрала для переїзду одну з найзахідніших точок на карті України - Ужгород.

Віра пригадує, що в той самий день, 16 березня, вона весь час хотіла вийти в костюмерний цех, однак, подруга її відмовила. Це врятувало жінці життя, коли вже згодом відбулась повна руйнація будівлі. Тоді близькі підняли її та наказали тікати, бо театру вже не було.

Забути пережите та почати дихати на повні груди, займаючись улюбленою справою, їй допомагає робота, як і колезі акторки Ігорю Китришу.

Чоловік виїхав напередодні 16 березня, ніби щось передчував. У театрі він з рідним перебував 10 днів. Тоді вони жили в гримерці, їжу готували на вогнищі, а спали в костюмерній, бо там не було вікон - думали, що так безпечніше.

Дуже швидко Китриш з сім’єю вирішили їхати до Бердянська. Коли за добу до влучання в будівлю театру сформувалася колона автівок, вони рушили. Актор розповідає, що до міста їм їхати менше ніж 100 км, а добиралися туди близько дев’яти годин.

Людмила Колосович, режисерка театру та виконуюча обов’язків директора-художнього керівника, скликала всіх працівників маріупольського Драмтеатру, що були на підконтрольній Україні території та в Європі, відновити їхню творчу діяльність. З двох сотень працівників погодилось ледве з десяток людей.

Для прем’єри відновленого театру команда обрала п’єсу про життя і творчість незламного Василя Стуса, що народився на Донеччині. Назва вистави “Крик нації” чудово описує головне прагнення цього дійства - прокричати на весь світ, що маріупольський театр живий. За допомогою цього вони змогли розповісти всім про те, що б не довелось пережити українцям, але українська культура жила, живе і буде жити, а її не знищити.

Такий крок був дуже важливим для команди, адже негативний вплив сусідньої країни на мислення та позицію значної частини трупи був помітний доволі яскраво. Через це керівниця театру насправді довго не хотіла відновлювати діяльність театру, адже працювати з такими людьми для неї було питанням, що навіть не обговорювалось.

Утім, на заклик зберегти українську культуру вона погодилась, тому все ж таки вирішила почати працювати з трупою наново: у новому місті та з надією на нове мислення.

Однак, усе склалося чудово. Це стало зрозуміло, коли після вистави один з акторів, який спершу не розумів, чому для першої роботи обрали саме виставу про Василя Стуса, потім сказав:

“Якби ми в школі читали Стуса, вивчали його історію, ніколи б на Донеччині не почалося цього”.

До речі, п’єсу команда театру написала сама, а поставила її усього за 2 тижні. Настільки хотіли прокричати на весь світ, що вони живі. Тоді кожен з акторів мав декілька ролей, а перевтілюватися мали на ходу. На що не підеш задля справи, яку любиш.

Нині актори, попри відключення світла та тепла, самостійні пошуки реквізиту та пошиття костюмів власноруч і написання робіт, що втілюють на сцені, відновили свою роботу в Ужгороді та активно почали працювати. Вони готуються поставити експериментальну виставу “Качка”, об’єднавшись з місцевим ляльковим театром.

У планах — зіграти комедію, втілити вертеп задля збереження колядок та щедрівок Донеччини та вийти на міжнародну арену, почавши співпрацю з Європою. Нині трупа маріупольського Драмтеатру готує спільну виставу з французьким театром.