Відомий краєзнавець Маріуполя, почесний громадянин міста Сергій Буров розповів, як раніше маріупольці добиралися до заводу.
Наприкінці ΧΙΧ століття у Маріуполя з'явилися сусіди. За якихось два роки поблизу станції Сартана Катерининської залізниці було побудовано два металургійні заводи, казарми для робітників і котеджі для начальства. Спочатку особливих контактів між маріупольцями і мешканцями казарм не було. У них були свої турботи, а у людей, які прийшли з довколишніх губерній у пошуках заробітку на заводи, - свої. Крім того, до появи Білого і Червоного мостів городяни і мешканці заводських селищ були розділені водною перешкодою. Це був ще повноводний Кальчик, особливо непрохідний під час весняних паводків. Однак поступово з'явилося взаємне проникнення. Хтось із містян знайшов роботу на заводах, хтось із них влаштував там свій торговельний заклад, та й заводчани раз у раз наїжджали на міський базар, щоб розжитися рибою, якої в ті високопам'ятні часи удосталь водилося в Азовському морі...
Читайте також: Про що розповів старий план Маріуполя
Захопившись екскурсом в історію, якось забуто тему нарису, позначену в заголовку. Насамперед, треба сказати, що в аборигенів міста біля моря існувало поняття "поїхати на заводи". Малося на увазі - побувати там, де диміли трубами "Нікополь" і "Провіданс". Головним і єдиним видом маріупольського міського транспорту в описувану епоху були візники. Адрес-календар "Весь Маріуполь і його повіт" за 1910 рік дає можливість дізнатися вартість поїздки "на заводи". Легкові візники ділилися на два розряди. 29 травня 1908 року маріупольська міська дума затвердила таксу для них.
До першого розряду належали візники, які мали "схвалені міською Управою екіпажі кращого типу на гумовому ходу, хороших парних коней, хорошу збрую і кучерський одяг". До другого розряду належали всі інші. Були ще й однокінні візники. Згідно з тарифами поїздка на завод Товариства "Російський Провіданс" обходилася сідокам в 1 рубль 25 копійок на першорозрядному екіпажі, 1 рубль - на другорозрядному, а на однокінному - 60 копійок. Візит на завод Нікопольсько-Маріупольського товариства коштував 1 рубль 50 копійок, 1 рубль 20 копійок і 70 копійок відповідно. Зауважимо, що некваліфікований робітник заводу "Російський Провіданс" за робочий день отримував один рубль. Його кваліфіковані колеги оцінювалися вдвічі, а деякі - втричі більше...
1 травня 1933 року в нашому місті було пущено трамваї. Маршруту "Гавань Шмідта - завод імені Ілліча" було присвоєно номер 1. Для нього було побудовано дерев'яний міст через річку Кальчик з однією колією. Трамвай від кінцевої зупинки піднімався вулицею Апатова, біля базару повертав на проспект Республіки (тепер - пр. Миру, з 1960 р. - пр. Леніна), біля скверу був у нього поворот на вулицю Артема, а як далі пролягав його шлях, немає сенсу розповідати, оскільки він нашим сучасникам відомий. Кінцевим пунктом було кільце, влаштоване на проспекті Ілліча за метрів сто за вулицею Левченка. Трамвайна лінія спочатку була одноколійною.
Читайте також: У пошуках грецької друкарні в Маріуполі - дослідження Сергія Бурова
Щоб не мудрувати, наведемо цитату з Вікіпедії: "Трамваї в Маріуполі ходили вулицями аж до окупації Маріуполя німецько-нацистськими військами 8 жовтня 1941 року, потім під час окупації - до середини 1942 року. Німецька адміністрація зберегла трамвайний рух для безперебійного постачання робітниками небагатьох діючих цехів заводу імені Ілліча. Однак у всіх місцях рух став одноколійним, другі рейки були зняті та відправлені в Німеччину на переплавку". Гітлерівці, залишаючи місто, повністю зруйнували трамвайні лінії, депо і підстанції. Тільки 10 січня 1945 року вдалося відновити рух трамваїв на маршруті №1. Трамваї не справлялися з перевезенням пасажирів, особливо в години пік. Вони ходили з 5 години ранку до 9 вечора, після цього на лініях залишалися тільки чергові вагони.
Ще до пуску трамваїв було організовано рух робітничого поїзда від станції Жабівка, що знаходилася біля гавані Шмідта, до Робочого майданчика в Іллічівському районі. Поїзд складався з невеликого паровозика і кількох двовісних товарних вагонів, нашвидкуруч обладнаних лавками для пасажирів. Десь на початку 50-х років тепер уже минулого століття товарняки замінили трофейними румунськими пасажирськими вагонами. Спогади юності про поїздку в такому вагоні. М'які сидіння, звичних для нас верхніх полиць немає, над сидіннями прилаштовані сітки для капелюха і парасольки. Свисток паровоза - поїзд рушав. Повз пробігали нагірна частина старого міста, будиночки Верхніх Аджах і бараки Правого берега. Потім у вагоні ставало темно, це потяг проходив через тунель, влаштований під насипом залізниці МПС. Потім був міст, і через нетривалий час досягав кінцевого пункту...
Деякі підприємства, щоб полегшити доставку людей на роботу, застосовували для цього вантажні автомобілі. У кузові робили лавки з товстих дощок, а зверху - укриття з фанери, яке в народі називали "будкою". Не рідкістю на вулицях були лінійки - однокінні екіпажі для начальства середньої руки. До слова, на таких самих лінійках виїжджали на виклики бригади швидкої медичної допомоги...
Читайте також: Яким раніше був Маріуполь - дослідження Сергія Бурова
Повернемося знову до трамвая. Кінець 40-х років. Що можна було побачити під час поїздки маршрутом №1? Майже суцільний стрій згорілих будинків на проспекті Республіки та вулиці Артема, роз'їзд перед мостом через Кальчик, очікування зустрічного трамвая, розминовка і неспішне просування одноколійною ділянкою маршруту. Стовпи для підвіски трамвайних струмоведучих проводів у вигляді літери "Т". Зліва весь простір, зайнятий тепер парком імені М.О.Гурова та Екстрим-парком, засаджено фруктовими деревами. Праворуч - безкраї поля соняшнику і кукурудзи. Приблизно там, де в наші дні вулиця Покришкіна перетинає проспект Металургів, - ще один роз'їзд.
Перші будови, точніше, залишки того, що збереглося після бомбардувань, з'являлися біля теперішньої вулиці Блажевича. Ось спогади ветерана війни І.С.Смика: "Біля перехрестя з вулицею Блажевича стояла школа №42. А там, де розташований тепер готель "Дружба", перед війною було побудовано два багатоповерхові будинки. У них під час окупації розташовувалися казарми німецьких льотчиків. Школу і казарми ці розбомбила радянська авіація". А далі знову поля до самої вулиці Ілліча, почесне найменування "проспект" ця міська магістраль отримала значно пізніше. Поворот, ліворуч - 41-ша школа, уздовж заводського паркану - бараки, з протилежного боку - маленькі будиночки, що збігають у балку. Косо перетинає вулицю залізнична колія, що зв'язує майданчики "А" і "Б" заводу імені Ілліча, фабрика-кухня, знову бараки. Нарешті, трамвайне кільце та Ільчівський ринок, у який впиралася вулиця, утворюючи глухий кут. Приїхали.
Раніше публікували розповідь Сергія Бурова про маріупольську церкву святої Марії Магдалини.
Фото: з відкритих джерел
