Видатний краєзнавець, письменник, почесний громадянин Маріуполя Сергій Буров висвітлив історію заводу "Азовсталь", який після повномасштабного вторгнення Росії в Україну перетворився на героїчну фортецю, міцнішу за саму сталь.
1929 рік. Центральний Комітет запропонував терміново розробити план використання керченських руд і у зв'язку з цим будівництво приазовських заводів, з огляду на особливу важливість широкого використання фосфористих руд як для металургії, так і для сільського господарства.
Ідея використання керченських залізних руд, як і її втілення у вигляді заводів, була не нова. У 1898 році поблизу станції Сартана розпочалося будівництво металургійного заводу акціонерного товариства "Російський Провіданс". У квітні наступного 1899 року підприємство видало першу продукцію. Фахівці знають, що введений в експлуатацію 12 серпня 1933 року завод "Азовсталь" за сировинною базою, за способом доставки сировини, за технологічною схемою, за використанням металургійних шлаків у сільському господарстві, за номенклатурою продукції, що випускається, був досить тривалий час збільшеною копією заводу "Російський Провіданс".
Читайте також: Розповідь Сергія Бурова про Реальне училище Маріуполя
Дійсно, сировинна база: фосфориста залізна руда з Керченського півострова, вапняки з кар'єрів біля станції Оленівка, донецьке коксівне вугілля, марганцева руда з Нікопольського родовища. Доставка залізної руди водним шляхом. На "Російському Провідансі" 1898 року працювало дві доменні печі, дві мартенівські печі, три томасівські конвертери, 126 коксових батарей, великосортний і рейкобалковий цехи. Залізну руду з Комиш-Буруна на пароплавах доставляли на пристань, розташовану за півтори версти від гирла Кальміуса вгору за його течією. Від пристані на склади заводу руда переправлялася канатною дорогою. Вапняк, коксівне вугілля, марганцеву руду і вогнетривкі матеріали та вироби привозили залізницею. Продукція - балки, швелери, двотаври, кутики, а також шахтні рейки і кріплення. Крім того, фосфористі добрива зі шлаків томасівських конвертерів.
Завод "Азовсталь" у середині 50-х років минулого століття. Доставка залізорудного агломерату ліхтерами з Камиш-Буруна морем у власний порт заводу. Кокс із сусіднього коксохімічного заводу. Виплавка чавуну в доменних печах, виробництво сталі в унікальних мартенівських печах, що гойдаються. Обтискний стан, де злитки перетворювалися на заготовки для рейкобалкового і великосортного цехів. Продукція - товарний чавун, рейки, балки, двотаври, кутики та інший сортовий метал, а також фосфористі добрива зі шлаків мартенівських печей.
Між іншим, опрацьовувався варіант, який передбачав реконструкцію та розширення колишнього "Російського Провідансу" (на той час він називався майданчиком "Б" заводу імені Ілліча), а не будувати новий металургійний завод у Маріуполі. Однак від цієї ідеї відмовилися через обмеженість майданчика. Тож проектування Ленгіпромез вів з урахуванням розміщення цехів і служб майбутнього заводу "Азовсталь" на лівому березі Кальміуса. Недоліком цього рішення є несприятлива роза вітрів для історичної частини міста. Мешканці центру міста, м'яко кажучи, погано почуваються, коли дмуть східні вітри.
Читайте також: Як розвивалася старовинна вулиця Маріуполя - Фонтанна - дослідження Сергія Бурова
Довелося почути чи то байку, чи то легенду, що ще до будівництва заводу "Російський Провіданс" хтось із великих російських підприємців надумав побудувати металургійний завод на тому самому місці, де зараз розташовується "Азовсталь". Але номер, як то кажуть, не пройшов. Землі за Кальміусом належали Війську Донському, і дозвіл на будівництво мав давати Наказний отаман, ставка якого перебувала в м. Новочеркаську. Коли міська влада Маріуполя дізналася про майбутнє сусідство з металургійним заводом за Кальміусом, від якого жодного прибутку не буде, а тільки один гар і кіптява, то зібрала грошенята і відправила з ними гінців до Новочеркаська. Отаман відмовив діловим людям будувати завод на території Війська Донського...
У квітні 1930 року на майданчику майбутнього заводу розпочали планувальні роботи, спорудження складів, монтаж ліній електропередач, прокладку залізничних колій. До червня 1941 року на заводі "Азовсталь" діяло чотири доменні, шість мартенівських печей і деякі допоміжні цехи. 8 жовтня 1941 року Маріуполь захопили гітлерівці. Незабаром на в'їзді на завод з'явилася вивіска російською та німецькою мовами: "Акц. Т-во Фрідріх Крупп. Азовські заводи в Маріуполі". Залишаючи Маріуполь у вересні 1943 року під ударами військ Південного фронту Червоної Армії, окупанти підірвали доменні та мартенівські печі, паровоздуходувну станцію, вивели з ладу енергетичне господарство, зруйнували залізничні колії.
10 вересня 1943 року Маріуполь був звільнений від німецько-нацистських загарбників. Цього ж дня в Москві Нарком чорної металургії СРСР Тевосян підписав наказ під назвою "Про відновлення діяльності металургійного заводу "Азовсталь" і організації відновлювальних робіт". Цим наказом передбачалося відрядити на завод групу фахівців для оцінки шкоди, завданої підприємству ворогом. Наступного дня ця група прилетіла до Маріуполя на військово-транспортному літаку. З цього моменту почалося відновлення "Південної Магнітки". До кінця 1948 року "Азовсталь" з випуску продукції досяг довоєнного рівня.
Читайте також: Як маріупольці раніше їздили на завод - розповідь Сергія Бурова
За всю історію заводу директорами, генеральними директорами були дванадцять осіб. Але найдовше на цій посаді був Володимир Володимирович Лепорський. Його директорський стаж - 25 років. Серед азовстальців було чимало яскравих особистостей. Інженер Василь Воропаєв проводив екскурсію школярів в одному з цехів заводу. Несподівано на рольгангу почали різати розпечену рейку, сніп іскор полетів у бік дітей. Воропаєв своїм тілом закрив дітей, але сам постраждав. Іскри позбавили його зору. Але він продовжував напружено працювати. Підготував і захистив кандидатську дисертацію. Щоправда, йому самовіддано допомагала дружина. Микола Берилов, який пройшов із боями тисячі кілометрів військових доріг, закінчив металургійний інститут, працював інженером-дослідником, а у вільний від роботи час писав вірші, видав кілька поетичних збірок.
Раніше публікували розповідь Сергія Бурова про Маріупольський сквер.
Фото: з відкритих джерел
