Як ветеринарний лікар працював у військовому шпиталі блокадного Маріуполя

Уже на другий день після повномасштабного вторгнення ветеринарний лікар Роман Ромашканов прийшов як волонтер у гарнізонний шпиталь №555, створений на базі 61-го мобільного шпиталю. Перші дні вторгнення Ромашканов займався зовнішнім укріпленням шпиталю. Тоді в Маріуполі був ще зв’язок та електроенергія, на добу надходило до 10 поранених військових і штат шпиталю працював у звичайному режимі.

“Чесно, командування перший час не розуміло, як спілкуватися з нами. Наказ віддавати — так  ми ж цивільні добровольці. Казали: “А не міг би ти зробити? Сходи, будь ласка”. Та звісно зроблю, для чого я тут?! Але із третього березня умовності закінчилися. Накази віддавали всім”, — згадує маріуполець.

Саме з третього березня Маріуполь був повністю знеструмлений та позбавлений усіх комунікацій, водопостачання, опалення, мобільного зв’язку. Кількість поранених почала збільшуватися у геометричній прогресії, вже наприкінці першого тижня березня шпиталь приймав до 80 поранених на день. 

Військові лікарі зрозуміли, що місто оточене, коли до них вперше надійшли поранені із південно-західного напрямку. 

“Поранені з напрямку Широкине — це було очікувано. Але ми були шоковані, як швидко потрапили до нас бійці з мелекинського напрямку, бердянського. Наступу з того боку не припускали навіть досвідчені військові хірурги”, — згадує ветеринарний лікар. 

Проте, якщо перший час це були виключно військові, згодом до шпиталю почали надходити цивільні. І їх поранення були найважчі. 

“90% поранень військових це травми кінцівок. Дуже рідко із травмами голови чи порожнини. А у цивільних не було ні касок, ні бронежилетів. І це був жах. Поранення порожнини це операція на 5-7 годин, перешити треба весь кишківник”, — розповідає Роман.

Кальміуський район Маріуполя станом на березень 2022 року. Джерело: телеграм-канал Мариуполь Сейчас

Задача військового шпиталю — стабілізувати пораненого, аби потім транспортувати його у цивільну лікарню, пояснює Роман. Проте евакуація дедалі ставала важчою. Щільне бомбардування Маріуполя авіацією та вуличні бої, коло яких звужувалося, — робили неможливим переміщення містом. Кількість поранених в межах шпиталю збільшувалася, як і кількість загиблих. 

“Коли ми зустрічали машину із пораненими, ми могли визначити життя у пораненому за положенням черевиків”, — похмуро говорить Роман. 

Місця у морзі закінчилися вже наприкінці першого тижня березня, тому померлих складали в мішках вздовж стіни шпиталю. Романові довелося виносити тіло цивільного маріупольця - огрядного чоловіка, якого несли декілька санітарів. 

“Це був малесенький уламок, який перебив усі черевні органи. Вся черевна порожнина була в крові”, — згадує Роман. 

Найбільше Роман боявся опинитися перед вибором тріажу — медичного сортування, коли допомогу надають за пріоритетністю виживання людини. Проте йому довелося спостерігати за важким вибором лікарів. 

“Був один чоловік, цивільний. Не було в нього частини черепа. Він був без свідомості, тільки уривчасто дихав. Людина просто стікала кров’ю та доживала своє життя в агонії.  У шпиталі нічого не могли зробити із головним мозком. Довелося просто зробити знеболювання”, — згадує Роман.

Кальміуський район Маріуполя на початок травня 2022 року. Джерело: телеграм-канал Мариуполь Сейчас

Атмосфера у шпиталі була напружена, каже, Роман, проте урівноважена. Лікарі відключили емоції, стійко поводили себе і поранені, як військові, так і цивільні. Іноді розгублені містяни пропонували військовим лікарям гроші за допомогу — проте у місті, охопленому мародерством, вже практикувався бартер, а цінність грошей дорівнювала нулю. 

“Військових привозили дуже швидко, ще у стані афекту, вони психологічно ще були на полі бою. Цивільні також були у стані шоку, але щоб люди кричали від болю, як в кіно, такого не було, — говорить Ромашканов. — Людина могла заклякнути у моменті поранення. Привозили людей, які судомно тримали баклажку перед собою, простріляну, в крові, і неможливо було розімкнути їх пальці”. 

У військових умовах більшість маніпуляцій відбувалися під місцевим наркозом. Уламки, які застрягали у м’яких тканинах, Ромашканов витягав за допомогою неодимового магніту.

“Магніт такий потужний, що двома руками важко його відчепити від свого бронежилета, до якого він постійно прилипав. Проте, люди терпіли, адже операційні були завжди зайняті”, — говорить волонтер. 

За його словами, безліч маріупольців продовжували виживати у блокадному місті з уламками в тканинах. 

“Якщо уламки маленькі та дуже глибоко в тканинах, наприклад, у м’язах сідниць, їх не діставали. Давали антибіотики, уламок інкапсулювався. Такі дрібні операції краще робити у мирний час”, — пояснює Ромашканов.

Серед поранених маріупольців чимало було людей похилого віку. Роман згадує стареньку жінку, яка мала обширну рану від попереку до коліна: “М’язи були вивернені, але вона сама дійшла до шпиталю. Їй все зашили, почистили та ще декілька днів вона поверталася на уколи антибіотиків”. 

Спочатку завданням Романа була обробка ран та перев’язка, потім асистування на порожнинних операціях. 

Проте настав день, коли йому довелося власноруч робити ампутацію — великого пальця руки. 

“Насправді я і не збирався цього робити. Але лікарі “зашивалися”, кажуть, чого стоїш, їди. Ампутація пройшла успішно, хоча анатомія зовсім інша. У черевну порожнину, або грудну клітку я точно не втручався б, там вірогідність нашкодити була б більша, аніж можливість допомогти, але з пальцем я впорався”, — говорить Ромашканов. 

Порушити емоційну рівновагу лікарів могли тільки поранені діти, згадує волонтер. Відомі кадри із реанімацією дітей з нагрудної камери Тайри, парамедика Юлії Паєвської, відбувалися на очах Ромашканова. Перші діти у військовому шпиталі — 8-річна дівчинка та 12-річний хлопчик, на яких кинули всі сили шпиталю. Проте вижила лише одна дитина. 

“Хлопчик загинув, це був шок для всіх. Санітарки плакали, дуже важко психологічно. Це не дорослого дядьку оперувати, який лається та просить закурити в операційній. З дітьми емоції завжди вмикалися”, — згадує волонтер.

Скріншот з відео з нагрудної камери Юлії Паєвської (Тайри). Джерело: АР

Точну кількість загиблих дітей Ромашканов не називає, особисто він був свідком загибелі однієї дитини. Але волонтер вимушено став учасником важкої розмови з батьками другої загиблої дитини. Одного дня в операційну військові принесли пораненого хлопчика 10 років. В пошуках дитини батьки натрапили на Романа і показали йому фотографію. Волонтер ствердно кивнув головою: “Бачив”, і батьки підбадьорилися: “Як він?.

 Але перш ніж Роман зміг вимовити хоч слово, батьків відтіснила санітарка. 

“Вона беззвучно промовила одне слово: “200”. І я застиг. “Хочеш їм сказати?!”  — шепотіла мені санітарка. Але я не мав морального права. І не міг вичавити ані слова”, — згадує Роман. 

*** 

Військовий шпиталь припинив свою діяльність 15 березня 2022 року. За свідченнями співробітників шпиталю в ЗМІ, того дня росіяни скинули на шпиталь авіабомбу, за згадками Романа — того дня шпиталь постраждав від нищівного мінометного обстрілу. 

“Я тоді дошивав руку цивільному, як пролунали два вибухи. Я розумів, що це коригування, і зараз буде масовий обстріл. Я цивільного забрав у підвал, інший медик вискочив на вулицю і підняв однією рукою пораненого бійця тероборони Маріуполя за ремінь і заніс всередину. Ось така сила була в людей на адреналіні”, — говорить Роман. 

Після обстрілу Роман вперше з початку вторгнення росіян повернувся до близьких, і почув від них чутки про неофіційний коридор. Романові вдалося вийти з міста разом із близькими. Більшість штату шпиталю евакуювалися до сховищ металургійних комбінатів — “ім.Ілліча” та “Азовсталі”. 12 квітня маріупольські медики потрапили у полон.