У лютому 2022 року киянин Петро пішов захищати батьківщину від російських окупантів. На фронті він був командиром 120-мм міномета – проходив бойове навчання у Німеччині, воював на Донецькому напрямку, брав участь у контрнаступі у Запорізькій області.

Незважаючи на всі жахи війни, Петро відчував себе на своєму місці, бо знав, що захищає країну та сім’ю. Значно більшим викликом для чоловіка стало повернення у цивільне життя – через поранення, він втратив руку та проходить реабілітацію. «Там було спокійніше, там я розумів, що робити, а тут — ні», - говорить Петро, порівнюючи військове життя з цивільним. Для «Громадського радіо» він розповів, які завдання виконував на фронті, та як зараз адаптується до нових умов.

Читайте також: Власна справа повертає до життя – ветеран, який втратив ногу на фронті, відкриває автомийку

Мотивація – захищати дитину

Петро згадує перший день повномасштабного вторгнення. Йому з родиною довелося спуститися до бомбосховища, лунала повітряна тривога, вулицями ходили люди зі зброєю. Тоді чоловік зрозумів, що потрібно долучатися до ЗСУ і 26 лютого мобілізувався добровольцем.

«Дружина намагалася мене втримати, але я пояснив, що інакше не зможу. Я йшов захищати свою батьківщину та дитину, це була моя мотивація», — говорить Петро.

На фронт чоловік вирушив у складі новоствореного 47-го окремого батальйону. Спочатку військові приймали участь у боях на Донбасі – їх відправили на Світлодарську дугу в район ТЕС.

«Там у червні я пройшов своє бойове хрещення. Моїй роті більш-менш пощастило, ми повернулися без втрат, лише кілька хлопців мали поранення», — пригадує Петро.

Потім на основі батальйону сформували 47 ОМБр Магура, а її особовий склад вирішили навчати за кордоном. Наприкінці 2023 року Петро поїхав до Німеччини, де з солдата-піхотинця перевчився на командира 120-мм міномета.

Читайте також: Провів 19 годин під завалами і втратив обидві ноги: захисник Донеччини на протезах служить у поліції

Поранення під час контрнаступу

Саме на цій посаді Петро у складі 47-ї ОМБр почав готуватися до контрнаступу на Запорізькому напрямку. Це було навесні 2023 року.

«У тому районі зосереджувалися резерви на контрнаступ, на який всі чекали. Якраз ми були кулаком того наступу. Нашим завданням було прорвати лінії оборони противника в напрямку на місто Токмак», — говорить Петро.

Військовий розповідає, що просування давалося важко, адже за рік окупанти розбудували величезну мережу оборонних споруд. Під час підготовки стояло завдання проходити по 25 кілометрів на день, але врешті за три місяці військовим вдалося просунутися вперед лише на 17 кілометрів. 2 вересня 2023 року у  Роботиному Петро отримав важке поранення.

«Коли я допомагав споряджати заряди та тримав в руках 120-ту міну, стався приліт. Мабуть, один з уламків потрапив у вишибний заряд і він здетонував. Пощастило, що вибухнув тільки заряд, а не сама міна, бо зараз я б з вами не розмовляв», — пригадує військовий.

Петра доставили до лікарні у Запоріжжі. Там йому сказали, що лівої руки вже немає, а праву — серйозно пошкодили уламки. Зараз боєць вже кілька місяців перебуває у лікарні у Львові. Попереду на нього чекають операція та відновлення.

«Лівої руки нема, а на правій мають попрацювати хірурги, тому якийсь час я буду взагалі без рук. Приїде родина допомагати», — розповідає військовий.

Читайте також: Пройшов марафон на протезі, щоб допомогти пораненому бійцю: історія ветерана Сергія Храпка

«В армії я розумів, що робити»

До приїзду у Львів військовий також проходив лікування у столиці. Розповідає – той Київ, що він побачив, дуже відрізнявся від столиці на початку вторгнення. У лютому 2022 року у місті були черги до військкоматів, активний волонтерський рух.

«У цей двіж були залучені зовсім різні люди: школярі, жінки, пенсіонери — була якась єдність, всі намагалися щось робити. Повернувшись, я помітив, що багато чого змінилося. Київ нагадував той Київ, яким був до 24 лютого. Я чудово розумів, що відбувається, і навіть усвідомлював, що по-іншому воно і не може бути», — розповідає Петро.

Спочатку військовий планував повернутися на фронт після того, як зробить протез на ліву руку та вилікує праву. Проте, два пальці на вцілілій руці досі не функціонують, хоча лікарі кажуть, що надія є.

«Contra spem spero!» (з лат. Без надії сподіваюсь!), — говорить Петро.

Ще один варіант – повернутися до того, чим займався до повномасштабної війни. Впродовж 20 років Петро виготовляв меблі, був керівником виробництва. І зараз колеги готові прийняти його в команду, але Петру досить непросто повертатися до цивільного життя.

«Коли виходиш на вулицю, почуваєшся дуже незручно з двома руками, які не працюють. Некомфортно, психологічно невпевнено. І у такий момент ти усвідомлюєш, що там, на фронті, все зрозуміло, там не треба одягати масок, грати ролі. А тут треба відповідати якомусь образу: чи ти герой, чи ти нещасний каліка. Я досі не можу для себе вирішити, хто я. Є таке відчуття, що цивільний і військовий — це наче зовсім різні світи», — говорить чоловік.

Він розповідає, що за два роки війни більшість його побратимів втомилися, і хочуть повернутися до своїх родин.

«Ми всі про те давно розмовляємо, що ми втомилися, скільки можна, давайте заміну, відпустіть нас додому хоч ненадовго. Більшість хоче додому — я це знаю. Але потім ти повертаєшся додому і розумієш, блін, а там було спокійніше, там я розумів, що робити, а тут — ні», — каже Петро.

Він розповідає, що в армії тебе завжди прикриють побратими, відчувається єдність та підтримка.

«Головне, чому я навчився там – це взаємодопомога», - говорить військовий.

Наразі попереду у нього лікування та відновлення, і тільки після реабілітації Петро зможе обирати, яким буде його подальший шлях.

Нагадаємо, військовий Микола Ворончук на фронті втратив руку, але не припинв допомагати війську. Наразі чоловік збирає FPV-дрони для побратимів.

Фото: Громадське радіо