Потужна любов до всього українського, яка підштовхнула до створення незалежного громадського телебачення в Маріуполі періоду окупації, розширення української Вікіпедії та жага збагачення рідної мови за допомогою нового пропису та лайки – в інтерв’ю MRPL.CITY з журналістом, перекладачем, волонтером, автором статей у Вікіпедії Іваном Синєпаловим.

Першу частину інтерв’ю можна прочитати тут. Далі - продовження статті.

Журналістика в окупації

Я не знаю, що мною керувало, коли я вирішив отримати вищу освіту з журналістики. Тоді в мене не було ніякої схильності до цієї професії, я просто знав, що мені потрібна вища освіта, а яка саме – на той момент було байдуже. Цікавість та якась пристрасть до журналістики в мене з'явилася під час практики з Андрієм Куліковим – мені деканка запропонувала пройти її на «ICTV» у Києві, мабуть, тому, що я добре говорив українською й ми би швидко порозумілись із ведучим. Я подумав: «А чо нє?» Бо то було краще, ніж місцева газета, прости господи, або ще ліпше – прес-служба Маріупольського державного університету. Київська тусовка, зустрічі з відомими людьми, програми «Свобода слова» та «Факти» - це дуже круто. Особливо той момент і те відчуття, коли на центральному каналі країни виходить сюжет, в кінці котрого називають твоє ім’я.

Пізніше я працював у новинах на каналі «Маріупольське телебачення», але зовсім недовго – майже одразу після мого приходу почало змінюватися керівництво каналу та скорочуватися штат, більшою мірою це відносилося до позаштатників, у тому числі мене. Але я не журився, тому що я був студентом і для мене це була просто спроба реальної роботи. Так і повелось, що я й далі на телебаченні працював.

У 2014 році я був прес-секретарем у штабі Петра Порошенка перед президентськими виборами. Це був дуже цікавий досвід, бо Маріуполь тоді був окупованим, ми намагалися провести чесні вибори, проводили координацію роботи наших територіальних виборчих комісій, а людей було катастрофічно мало. Доводилося працювати за п’ятьох.

Після звільнення міста я був досить тривалий час волонтером в організації «Новий Маріуполь» - виконував обов’язки прес-секретаря. Пізніше, у липні 2014 року, ми запустили «Громадське телебачення Приазов’я». Тоді це була «світла пляма» у маріупольському медіа-просторі, бо місцеві ЗМІ про події, які відбувалися у них під носом, мовчали. Не було нічого. «Сігма» трохи «трєпихалась», а інші вдавали, що нічого не відбувається. Ідея створення незалежного медіа витала в повітрі, ми її вхопили. Нам ніхто не платив, ми все обладнання поприносили з дому в офіс, з такою технікою проводили дебати перед виборами мера міста. Станом на літо-осінь 2014 року ми були на першому місті за кількістю підписників, бо були унікальними, робили неупереджені матеріали з місця подій без своїх коментарів – прості лайфи. Донбас був у інформаційній блокаді, і ми її прорвали.

Документальне та нецензурне

На «Громадському» ми створили документальний серіал «Місто героїв» - 10 фільмів про панорамне охоплення життя Маріуполя у 2014-2016 роках, над яким ми працювали близько півроку. Серії різні, майже не пов'язані між собою за сюжетом, окрім виборів у 2015 році та перші кроки нової влади. Інші – про самооборону Маріуполя, переселенців, волонтерів, обстріл МКР «Східний»…

Мені дуже подобається цей проект, тому що це, як я називаю, база для документалістів майбутнього. Я тільки шкодую, що багато, просто катастрофічно багато речей, що відбувалися тоді у місті, було не зафіксовано. Якби зараз повернути час назад, я би просто не вимикав камеру. Тоді безліч неймовірних речей були повсякденністю, а сьогодні це історія з певними прогалинами, бо всі події швидко забуваються. Треба було вести щоденник, записувати відео, робити мільйон фотографій, та цього не робилось. Тому серіал «Місто героїв» стало спробою якось компенсувати те, що ми не дознімали, не доробили. Це ґрунт для роботи істориків у майбутньому.

Окрім того, ми робили різні короткометражки, починаючи від грузинів, які воюють за Україну, до визволення Маріуполя, для зйомок якого ми брали коментарі двох бійців різних батальйонів - «Азов» та «Дніпро» та Петра Порошенка. Для мене це привід для особистої гордості, адже, мабуть, до березня цього року це був єдиний ексклюзивний коментар президента для українського видання – зазвичай він завжди все коментував тільки на масових прес-конференціях.

Стосовно серіалів, то, окрім зйомок, я з ними пов’язан ще й на перекладацькій ниві. Один називається «Кінець Їб*ного світу», який я переклав з англійської на українську. Це така чорна комедія, трошки абсурдистська. Хлопець-підліток вважає себе психопатом, який кайфує від того, що вбиває тварин, але в якийсь момент він вирішує вбити однокласницю, бо це має бути прикольно. Та раптом він закохується в цю дівчину, вони викрадають автомобіль батька та збігають з міста. Насправді, це дуже психологічна, крута історія.

 Другий – «Людина майбутнього» - науково-фантастичний, але також абсурдистський та чорногуморний серіал із тонами відсилань до кінокласиків. Я зробив до цих серіалів субтитри, до того ж намагався зробити таку революцію в українському перекладі, яку колись зробив «Гоблін» на російському ринку. Адже коли персонажі говорять «fuck», а у нас це перекладають як «халепа», це звучить дуже неприродньо. А точність творення лайки, яка в українській мові дуже різноманітна, насправді дуже для мене важлива. Багато людей обурюється, що буцімто тільки в «кацапській» мові стільки матюків, а в нашій «солов’їній» такого немає… Люди, вийдіть на вулицю, послухайте, є воно чи нема - мова в нас не така й цнотлива. Я вважаю, що не можна так каструвати мову, і якщо людина у серіалі матюкається, то вона матюкається. Насправді, я не роблю українську мову ширше, там немає вигаданих мною слів, я показую, що вона є ширше.

Поки що це для власного задоволення, але скоро, я сподіваюсь, це перейде на професійний рівень. Я був дуже приємно здивований, коли одна студія взяла мої субтитри, щоб озвучити серіал саме в такому вигляді, як я перекладав – з матюками, з усім.

Маріуполь майбутнього

Зараз я знаю тільки один заклад загального харчування в Маріуполі, де є меню, складене державною мовою, і тільки один кінотеатр, де мені завжди відповідають українською. Загалом зі мною завжди розмовляють так, ніби я за умовчанням маю знати російську. Тому язикові квоти в ЗМІ – це дуже круто, їх треба було робити вже давно. У 1992 році освіту переводили на українську, школи бідкалися: «Де ми зайдемо стільки вчителів, які знають українську?» Знайшли. Коли кінопрокат переводили на українську, вони бідкалися, що кінотеатри втратять глядачів. Ходять. Працівники радіо, коли тільки почали говорити про квоти, кричали, що людям доведеться цілодобово слухати «Океан Ельзи». А тут з'явилися нові українські виконавці, бо україномовна музика стала затребуваною. Зараз з’явилось багато книжкових видань українською, які набирають популярність, адже вони дешевші за російськомовні. Люди купують такі книжки, щоб зекономити, так поступово і призвичаюються до української мови. Так буде і зі ЗМІ: російськомовні українці спочатку здійснюють спротив, але згодом звикнуть. Або «чємодан-вокзал-Росія», як то кажуть.

Те, що держава робить зараз для захисту мови, її підтримки, мене дуже тішить. Я не вважаю це притисненням російськомовних, бо у сьогоднішніх обставинах скоріш я відчуваю на собі дискримінацію. Україномовному журналісту досить важко найти роботу в нашій крайні, бо, бачим то, «пішитє по-русски».

У нас і без того дуже зрусифікована мова. Коли в 1933 році був скасований Харківський правопис, який п’ять років розробляли найвидатніші українознавці того часу – найчистіший та найнайукраїнський, тоді був запроваджений новий правопис, яким ми користуємося і сьогодні. У ньому дуже багато запозичень, які були введені, щоб максимально наблизити українську мову до російської, а унікальні, суто українські слова просто вилучалися зі словників. Таким чином, сьогодні дуже мало хто знає, що «гаківка» – це хокей, а «копанка» – футбол. Російська імперія не так скалічила нашу мову, як СРСР.

Та ми на порозі змін – в Україні може скоро з'явитися новий правопис з правильною українською мовою, зараз працює правописна комісія. Правопис буде перехідним, але це гарний початок. Я теж хочу взяти участь у складанні нових правописів, словників, бо це робота, яка мені життєво необхідна. Не передати словами, як ця проблема мені болить. Бо сліпе запозичення до добра не доведе.

Коли Маріуполь буде україномовним – важко сказати, бо це залежить не тільки від квот, але й від того, який культурний продукт україномовний буде запропонований. Можна звикнути до того, що все навколо перекладено на українську, але середовище залишиться російськомовним. Люди дивляться російські серіали, слухають російських реперів, а це має дуже сильний вплив. Не дивлячись на потужну державну підтримку мови, на її популяризацію потрібен час, багато часу, адже її намагалися викорінити 300 років поспіль. Завтра з'являться гарні українські виконавці, післязавтра – сподобаються, а через пару поколінь Маріуполь буде виглядати інакше. Якщо наші внуки не будуть розмовляти українською, то будуть знаходитися у цілковито україномовному просторі. Тож, я думаю, ми побачимо україномовне покоління. Це буде дуже гарне видовище.