Коли у когось виникають запитання, що зараз відчувають жителі окупованого Донецька, чи раді приходу росії й чи вже забули остаточно українську мову, то відповідь можна дати однозначну: не раді,  не забули, а відчувають… ненависть.

Читайте також: «Ми для них – другий сорт»: як в росії ставляться до «нових росіян» з Донецька та Луганська

Так-так, саме ненависть – тиху, але люту, приховану, що палає внутрішнім вогнем. Подібно до вулканічної лави, вона кипить, прихована десь у надрах організмів, не виплескуючись назовні. Але якщо десь з'являється хоча б крихітна тріщина, ця лава ненависті миттєво проривається назовні. Ненадовго, але як яскраво!

У Донецьку ненавидять росіян.

Можливо, зараз хтось хмикне або саркастично посміхнеться, мовляв, а як же «нові росіяни»? Ті, які отримали паспорт не з примусу, а тільки власною волею і бажанням повернутися в теплий ламповий СРСР, що існує тільки в уяві уявних? Адже ці закричать «брехня!» і будуть пересилати один одному цей текст із приміткою: «Ось подивіться, як безсоромно брешуть ці українські писаки!»

«Писаки» бачать, писаки знають та можуть повторити – «У Донецьку ненавидять росіян». Місцеві важко приховують бажання якщо не вдарити, то висловити все наболіле і накипіле прямо в нахабні обличчя тих, хто захопив їхній будинок. Страшно, звичайно, але лава ж кипить і вирує.

Тому що стало гірше настільки, що за улюблену фразу окупантів «Потерпіть, скоро все налагодиться» ось-ось почнуть вбивати – настільки велике стиснення внутрішньої пружини за десять років.

Читайте також: "Державний орган" для терпіння: як окупанти на Донбасі планують "покращувати якість життя"

Зручні у всіх розуміннях українські «нацики», на яких можна було звалити відсутність світла на Путилівці та неможливість запустити тролейбус на Жовтневий, – мовляв, обстріли ж не припиняються! – раптово перестали бути причиною всіх бід донеччан. Бо донеччани роззирнулися на всі боки.

Звичайно, це Україна винна у дикому неконтрольованому зростанні цін, а не "росія-матінка", яка впевнено наживається на своїх прийомних «дітях», якими вона називає «нові регіони». Від м'яса до бензину, від сірників до меблів – все коштує не просто дорого, а дуже дорого. Пояснення від окупантів настільки мляві, наскільки і мерзенні. Їх уже не слухають, їх просто ненавидять.

Звісно, лише Україна несе відповідальність за невиплату зарплат шахтарям «націоналізованих» шахт, яких із майже сотні на окупованих територіях залишилося навряд чи з десяток. Годівля шахтарів обіцянками викликає у них… правильно, ненависть. І у їхніх дружин, і дітей, які ще пам'ятають, як при Україні їхні зарплати викликали заздрість, та й взагалі Донецьк був усе-таки шахтарською столицею, де гірникам була і шана, і повага. Зараз шахтарі сидять тихіше за воду, нижче трави і не відсвічують, якщо не хочуть піти повоювати.

Ах так, війна, мобілізація… Знайти шахтаря, слюсаря чи водія автобуса зараз важко – торік вони потрапили під жорна огульної мобілізації, в рамках якої забрали електромонтерів та сантехніків цілими змінами. Що відчувають донеччани до недоумків, які залишили місто на лінії фронту без робочих рук?

Ненависть за порожню вулицю Артема – колись головну, а зараз практично безлюдну. У Донецьку так і не звикли до того, що основна артерія міста нагадує мляву кишку з рідкісними авто та людьми.

Ненавидять за сміття. Сміття багато, дуже багато, у місті наближається комунальний колапс. Гори сміття вивозяться погано, в них уже розмножуються гризуни та таргани, люди бояться підходити до цих смердючих гір. У кожному місцевому телеграм-каналі – крики та прохання про допомогу.

За воду, точніше, її відсутність ненавидять дуже сильно. Зокрема за те, що окупанти видають постачання води раз на два дні за велике досягнення – ще зовсім недавно було один раз на три дні. Верхні поверхи у всіх районах не бачать воду з березня 2022 року, та й графік «раз на два дні» може не дотримуватися на цілих вулицях. Потерпіть, кажуть, нам би Слов'янськ взяти – і вода піде бурхливим потоком. За Слов'янськ отримують окремі промені ненависті та нецензурні визначення, хто, що та коли може взяти.

Читайте також: Смак нафталіну, або Чому у Донецька "ломка" через Ізраїль

Ненавидять за транспорт, що може просто не ходити. За те, що о 5 годині вечора виїхати на околиці після роботи неможливо. За постійні, безперервні ДТП на дорогах з вини нових «господарів життя», що мчать, у військовому камуфляжі. За дітей, що тинялися вулицями, скуштували красу «дистанційки». За неїстівні продукти, за взуття та одяг якості «підпільний Китай», що розвалюються ще в момент покупки...

За друзів, що поїхали, і родичів, що "насмерть" розсварилися. За обдурених дітей і невдачі дорослих, які ніяк не можуть знайти себе в цьому новому «дивному» світі, якщо вони не хапуги, брехуни або вояки, що з'їхали з котушок. За постійні камлання на адресу СРСР, який замість того, щоб піти в минуле, раптом став новим донецьким майбутнім.

За це ненавидять дуже сильно, шкода сказати не можуть, якою мірою.

Але перші ластівки вже полетіли: навряд чи знайдеться в Донецьку багато людей, яким реально шкода російське гарматне м'ясо, яке штурмує Авдіївку з упертістю шаленого бика. Ніхто не висловлює співчуття, не присягається помститися за «наших хлопців», не вимагає надіслати авіацію чи скинути ядерну бомбу.

Просто тихо ненавидять і в душі бажають Авдіївці вистояти (або тому, що залишиться від неї).

Ненависть надає сил жити та чекати. Ось так уже трапилося в нашій далекій від нормальності реальності.

Читайте також: Місто спотикання: Авдіївка не дає російським окупантам завоювати весь світ