Зазвичай слово «незламний» здається дуже пафосним, а от для Олександра Дармороса могло б бути другим прізвищем. У 2015 році колишній інженер став на захист України, у 2016-ому – отримав важке поранення, а коли прийшов до тями – опинився у цілковитій темряві. Ветеран повністю втратив зір, йому ампутували ногу, а лікарі не давали жодних гарантій, що військовий зможе розмовляти і пам’ятати минуле.
Пройшло вісім років. Олександр став військовим психологом, має декілька дипломів, бере участь у марафонах бігу, веде власний блог, в нього народилася дитина. Через вісім років чоловік розказує нам свою історію, а поки говорить – обрізає виноград у саду. Як справжньому українцю, йому треба все привести до ладу, зробити гарним для дружини та доньки.
Олександр розповідає страшні речі про війну, поранення, ампутацію, битву з державними установами і десятки операцій… Виноград падає на землю, літнє сонце припікає, гавкає собака. Вже звична для українців картина – поєднання буденного життя та жорстоких картин війни. Вже багато років «звичайний» для України чоловік поєднує в собі героя, професіонала, господаря та батька. І тільки потім про нього можна сказати – людина з інвалідністю.
Читайте також: "Не вважаю себе героєм": після трьох контузій та травми ноги ветеран з Луганщини служить у ТЦК
Поранення та складний порятунок
Після початку війни у 2014 році Олександр вирішив боронити Україну. Його обурювало, чому після того, як росіяни зайшли у Крим, не «підняли всіх» для захисту землі. В армії чоловік не служив, бо проходив військову кафедру в університеті, мав звання молодшого лейтенанта.
«У мене була спеціальність «Експлуатація електротехнічних засобів», а у військкоматі мене чомусь відправили на перекваліфікацію на військового психолога. Але тоді посади не мали значення – всі йшли на фронт», - згадує Олександр Дарморос.
Так чоловік став частиною розвідки спеціального призначення і у 2015 році в складі розвідгрупи потрапив на Луганщину. Там брав участь у боях в районі Станиці Луганської, села Золоте, інших населених пунктів, за які велася жорстока боротьба з окупантами.
Та у березні 2016 року життя Олександра розділилося на «до» та «після». Під час виконання одного з завдань він отримав важке поранення.
«Ми були в сірій зоні, далеко від своїх, за кілька кілометрів, - згадує ветеран. - Раптом здетонував вибуховий заряд. Досі не знаю точно, що це було – або звичайна розтяжка або радіокерована міна. Та після підриву всім, хто був на позиціях, прийшли смс від росіян зі словами: «Як вам наш подарунок?»».
Поранення зі всієї групи отримав тільки Олександр – інакше воїни навряд чи б змогли врятуватися. Евакуація була важкою, і багато чого чоловіку розповіли вже пізніше, після лікування та реабілітації.
«Територія була повністю замінована протитанковими і протипіхотними мінами. Та до нас виїхали назустріч на звичайному камазі. Так і їхали по мінних полях, - розповідає колишній військовий. – До нас також дісталася швидка волонтерська допомога –у її складі була Тайра».
Читайте також: "Чи ти герой, чи ти нещасний каліка", - ветеран розповів про повернення до цивільного життя
«Прокинувся і думав, що я у полоні»
Олександра привезли в польовий шпиталь, там бійцю ампутували ногу. Зараз він згадує, що в таких умовах анестезія не подіяла … З цих днів в пам’яті залишився тільки біль.
Потім чоловіка відправили у Дніпро. Там чотири дні він провів без свідомості, у пораненого діагностували черепно-мозкову травму. Лікарі не давали рідним жодних прогнозів - чи одужає він, чи зможе розмовляти та щось згадувати.
«Пам’ятаю, як я прокинувся, без зору, і мене запитують прізвище, ім’я, по батькові, але говорять російською. Я подумав, що я у полоні. Та потім почув голос матері, і зрозумів, що я вдома, в Україні», - розповідає Олександр Дарморос.
На питаняі він відповів, і тоді всі в палаті почали аплодувати. З’явилася надія і разом з тим розпочався важкий шлях – безліч операцій, довге лікування в Україні та Сполучених Штатах Америки.
«В цей перший період мені дуже допомогла підтримка. Тоді поранених було не так багато, як сьогодні, і з ранку до вечора до нас приходили незнайомі люди, допомагали матеріально, розмовляли з нами. Біля мене були рідні та друзі, тому шоку та трагедії не було», - згадує чоловік.
До останнього він сподівався, що зір можна повернути. Для цього поїхав у клініку в Нью-Йорку, з якою домовилися побратими.
«Ми пройшли близько десяти клінік, багато обстежень. Але всі говорили, що поки що, на жаль, шансів немає. Адже лівого ока у мене взагалі не було – його вирвало разом з очною впадиною, а від правого залишилася тільки частинка яблука. Пішло багато часу, щоб прийняти те, що бачити більше не зможу», - говорить Олександр.
В Америці йому відновили структуру обличчя – замість лицьової кістки, яку він втратив, надрукували нову на 3D-принтері. Також видали собаку-поводиря та навчили разом з нею орієнтуватися містом. Так золотистий ретривер Хена поїхала з новим власником в Україну.
Читайте також: Пройшов марафон на протезі, щоб допомогти пораненому бійцю: історія ветерана Сергія Храпка
Після реабілітації – нова кар’єра
Після повернення додому Олександр не хотів сидіти, склавши руки. Він думав, чим буде займатися, заробляти на життя. Чоловік вже мав посаду психолога, тому вирішив розвиватися в цьому напрямку. Крім того, ходив на курси масажу.
«Тоді до психологів не дуже ходили. Тому я вирішив почати з масажу – відвідав багато майстеркласів. І паралельно читав книги з психології. Хотів працювати з військовими над їхніми ментальними травмами, щоб вони не несли їх усе життя», - розповідає чоловік.
Згодом психологія стала основною справою. Ветеран закінчив магістратуру за спеціальністю «Соціальна робота. Практична психологія», потім пішов навчатися в Міжнародний інститут післядипломної освіти. Про це він мріяв давно, але навчання було досить дорогим для родини.
«Згодом запрацювала програма, за якою НАТО оплачувало курси, і ми з дружиною записалися разом. Все навчання було через слух – я користуюся програмою на телефоні, яка озвучує будь-який текст. Тому без проблем можу вивчати друковані матеріали на смартфоні, - розповідає Олександр Дарморос. – Та ніяких поблажок від вчителів не було – бачиш ти, не бачиш - щоб потім працювати, треба було вчитися».
Після цього Олександр та його дружина також пройшли навчання на супервізорів та сомнотерапевтів (психологів, які налагоджують сон пацієнта). Жінка після навчання працює психологом у шпиталі. Олександр – надає допомогу військовослужбовцям. Частину консультацій теж проводить у шпиталях на волонтерських засадах.
Читайте також: Власна справа повертає до життя – ветеран, який втратив ногу на фронті, відкриває автомийку
Війна за пенсію
Крім того, коли військовий повернувся зі Сполучених Штатів, він одразу звернувся до Пенсійного Фонду. Це був вже 2018 рік, а отримав поранення він у 2016-ому. Пенсію йому призначили, але у коштах за два роки відмовили.
«Мене спитали: «А чому ви не прийшли раніше?». Я відповів, що в мене не було очей, не було ноги, я був без свідомості. На це керівниця Пенсійного фонду сказала, що це мої проблеми, - згадує Олександр. – Мене це вразило, я думав: «я взагалі в російську установу прийшов чи в українську?». Та всім було «по барабану». Тому я потім не здивувався, коли побачив, що керівницю Пенсійного взяли на хабарі».
Тоді ветеран намагався знайти адвоката – більшість юристів відмовлялися братися за його справу. Та коли один з правознавців все ж таки погодився, Олександр виграв суд у Пенсійного фонду, і пенсію за два роки повернули.
«Для мене це була досить велика сума. Але судитися за неї мене дуже нервувало. Навіть коли вже суддя призначив мені виплатити гроші, Пенсійний фонд надсилав листи, що все невірно трактують, а я «шахрай». Мене це добивало, я не розраховував, що після того, як я віддав стільки свого здоров’я, держава буде воювати зі мною за ці копійки», - наголошує ветеран.
Проте, під час подання заяви на страхові виплати, які надаються за бойове поранення, на час, коли була отримана травма, увагу навпаки звертали.
«В 2018 році, коли я за ними прийшов, людям з 1 групою інвалідності давали 800 тис. грн, але мені дали 300, бо в 2016-ому (коли я отримав поранення) виплачували такі суми. За це судитися в мене сил вже не було», - розповів Олександр.
Читайте також: Новим героєм шоу «Холостяк» стане ветеран, який втратив обидві ноги – подробиці
Блог з корисними порадами
Крім навчання та боротьби за справедливість, Олександр встиг створити власний канал на YouTube, щоб допомагати іншим пораненим військовим. У ньому він і досі підіймає багато важливих тем – розповідає про психологічні техніки для допомоги собі та іншим, показує вправи та рухи для правильного масажу, ділиться гаджетами для незрячих, вчить родини, як поводити себе з людьми з інвалідністю. Також є навіть кулінарні випуски, де люди з ампутованими кінцівками демонструють, як приготувати вдома прості страви.
«Більше року я вів блог сам, мені допомагала дружина. Знімали на телефон непрофесійно, без сценарію, звук був поганий. Напевно, через це великого прогресу не було», - згадує Олександр.
Також блог родина призупинила, коли в сім’ї народилася донечка. Та згодом він набув нових обертів.
«У благодійнму фонді «Коло» запустили проєкт – вирішили знімати відео про поранених та крутити в госпіталях, щоб люди, які тільки потрапили на лікування, бачили, що майже з будь-якими травмами можна жити, вчитися та розвиватися. Вони побачили мій канал і запропонували взяти його за основу і туди викладати відео. Тепер вони приїжджають до мене, знімають відео, монтують», - розповідає ветеран.
Читайте також: Провів 19 годин під завалами і втратив обидві ноги: захисник Донеччини на протезах служить у поліції
Без руху не буде життя
Також несподівано для себе Олександр після поранення почав займатися спортом. Ще у США йому запропонували взяти участь в марафоні морської піхоти.
«Я погодився, а потім думаю – а як я буду бігти? Спочатку просто ходив по біговій доріжці – спирався на ручки та щодня йшов кілометр. Потім мені купили біговий протез, - розповідає чоловік. – Коли повернувся в Україну, бігав кожного дня, хоча було дуже важко. Але зрозумів – якщо не робити хоча б руханку – все, «гайки»».
Врешті Олександр взяв участь у багатьох українських марафонах, а потім – у марафоні в США.
«Це не змагання, а реабілітаційний захід, там було близько 50 тис. учасників - військові, поранені, їхні близькі. Пам’ятаю, як вибухнула гармата на старті, і всі глядачі почали скандувати. Просто дух перехоплює», - згадує ветеран.
В той день Олександр пробіг 10 кілометрів, і з 9 тисяч людей, які долали таку саму дистанцію, прийшов 3 318-им.
Читайте також: "Допомагатиму військовим з ампутаціями": захисник Донеччини після втрати ноги планує стати протезистом
Українські міста – складні для незрячих
У США чоловік навчився орієнтуватися вулицями з собакою-поводирем, і вдома покладав на Хену багато надій. Адже в американських містах так живе багато людей!
Вдома реальність виявилася іншою – з Хеною вдвох вони вийшли на прогулянку всього декілька разів.
«Для того, щоб це було можливим, у нас має бути культура поводження з тваринами – на вулицях не повинні бігати бездомні собаки, люди мають вигулювати тварин на повідках. А я живу в приватному секторі – коли виходжу з Хеною, підіймається буря. За кожним забором гавкають собаки, вони вибігають з дворів, можуть кидатися. А це – вівчарки, алабаї, мастіфи. Стає не по собі, бо я ж не бачу де собака, що відбувається».
Крім собак, «кидаються» часто люди. В «Укрпошті» кричать: «з собаками не можна», у маршрутку Хену не пускають, з магазинів – виганяють …
«Якщо б все було інакше, я б залюбки ходив з нею в кав’ярню, на пошту, користувався маршруткою, - говорить ветеран. – Але згодом ситуація покращується – коли ми тільки прилетіли з Америки, взяли собаку з собою в потяг. А нам кажуть: з собакою не можна в вагон СВ. Пощастило, що провідник пішов назустріч».
Зараз службових собак вже дозволили перевозити в будь-яких вагонах, але і досі не всі про це знають.
«Нещодавно, наприклад, прикордонника вигнали через те, що в нього була службова собака, йому довелося стояти з нею в тамбурі, - розповідає Олександр. – Добре, що в мене є дружина, є друзі, і я можу ходити з їхньою допомогою. Та хотілося б, щоб Україна в цьому питанні орієнтувалася на європейський та американський досвід».
Нагадаємо, раніше mrpl.city розповідав, як захисник Донеччини Микола Ворончук з біонічним протезом збирає дрони.
Фото: з відкритих джерел, з архіву Олександра Дармороса
