24 серпня – День Незалежності України. Надважливе свято, особливо сьогодні, під час війни.
Для когось півтора року, для когось більше дев'яти років, але суть одна – це війна. Як не назви її – повномасштабне вторгнення, агресія чи, пробач Господи, «СВО», але це війна і крапка. І ми зараз не говоритимемо, що за ці півтора року вся Україна дізналася про те, що східні регіони знали, бачили і відчували з 2014-го. Ніякої зловтіхи, боронь Боже!
День Незалежності України, Донецьк 2013 рік (фото depo.ua)
У п'яти рядках двічі згадати Бога – це зараз нормально. В окопах атеїстів немає – немає їх і в містах, селах, селищах, які на військових картах називаються просто «населені пункти». А після того, як по них пройшовся бомбами, ракетами та снарядами ворог, уже й не розібрати, чи це була квітуча Мар'їнка, діловий Бахмут чи весела Попасна. Місячний пейзаж –він скрізь однаково страшний і знеособлений.
Півтора року тому ранок почався у багатьох (та у всіх він так почався, і ми не перебільшуємо!) о четвертій годині ранку. В одних – із потужних вибухів за вікном, в інших - зі страшних новин, що запілікали в месенджері, у когось – із вранішніх телефонних дзвінків, в трубці яких звучало зовсім неймовірне: «Прокидайтеся, війна почалася!»
Ми знаємо, як це виглядало в Донецьку, Макіївці, Горлівці… Окуповані міста, де, як вважається, живуть одні колаборанти та зрадники, заніміли від жаху та нерозуміння. І без того сірі дні лютого потемніли ще більше, в повітрі застиг розпач, жалість, подив – все що завгодно, тільки не зловтіха. Дзвонили один одному родичі, які на смерть посварилися ще 2014-го. Донецькі зв'язалися із київськими, харківськими, львівськими. Закордонні друзі, рідні та сусіди обривали телефони та «скайп», вимагаючи негайно все кидати та їхати до них, туди, де безпечно.
День Незалежності України, Маріуполь 2021 рік
Ми до останнього дзвонили в Маріуполь – з Донецька, Харкова, Луганська, Житомира… Поки там ще був мобільний зв'язок, ми чули, як плачуть наші друзі та у розпачі кусали губи, бо не знали, як їм допомогти.
Ми дзвонили своїм переселенцям у Бучу, Ірпінь, Гостомель, Бородянку, адже там були сотні, тисячі наших сусідів по залишених будинках, колег по роботі, друзів, які поїхали 2014-го. І вони теж не могли стримати сліз, бо знову їхнє життя, насилу налагоджене, летіло в тартарари.
А ми з жахом читали заголовки російських ЗМІ, які верещали, що в Бучі «знімалося кіно», у Бородянці «трупи ворушилися», а в Маріуполі «танк ЗСУ прямим наведенням стріляв по пологовому будинку»… Господи, ми ж не газети читали, а дзвонили своїм і питали. І вони говорили, говорили, доки не переривався зв'язок. І чесно говорили – адже вони не знали, що треба брехати, як потім це зроблять незрозумілі люди в телекамери російських воєнкорів.
Читайте також: Тиша в Донецьку: місто завмерло в очікуванні чогось страшного
Хочете –вірте, хочете –ні, але в ті кілька днів Україна була колишньою Україною, без поділу на окуповані та неокуповані частини, без кордону «захід – схід». Кілька днів ми всі були окуповані, закидані бомбами, морально розбиті, розчаровані. Особливо важко було тим, які були «зачаровані» сусідом-агресором, але прозріння настало швидко і жорстко.
Так, потім всі прийшли до тями: хтось поїхав за кордон, хтось пішов воювати добровольцем, хтось залишився працювати, ростити дітей, чекати на звільнення. І півтора року – це, звісно, не дата, не «ювілей», але термін.
Термін, який ми всі отримали від «суддів», які уявили себе вершителями долі і прийшли зі зброєю в руках «захищати свою батьківщину», лише чомусь на чужій території. За що термін? Напевно, за просте людське бажання жити у своїй оселі, збудованій своїми руками, а не у виданій старій квартирі, колишній власник якої постійно нагадує про своє «благодіяння». За спробу жити чесно і за свої кровні, а не постійно юлити, крутитися і уривати чуже, аби вижити. За надмірну щедрість, яку сприйняли як належне. А коли ми вирішили зайнятися вирішенням своїх проблем і направили всі сили на наведення внутрішнього порядку – раптом виявилося, що ми нацисти, «хатаскрайники», та як нас тільки не називали у Телеграм-смітниках…
Та й трошки – за недалекоглядність. За те, що не помічали виразку в районі східних степів країни. Пили знеболювальні мінські угоди, коли вже потрібно було хірургічне втручання. Боялися цього хірургічного ланцету і отримали бойові «ланцети» від божевільного правителя з півночі.
Читайте також: Опущене забрало: жителі Донбасу перестали реагувати на страх війни
47 мільйонів 174 тисячі 400 секунд – це півтора року. Сорок сім мільйонів секунд ми постійно думаємо про те, що наше життя змінилося не так, як ми хотіли та мріяли. Можна додати ще шаблонне «наше життя вже ніколи не буде колишнім», але, може, звернемо увагу на інший полюс наших суджень.
Ми ще більше почали любити та поважати Україну. Не сперечайтеся, можливо, ви просто не помічаєте, і вже автоматично прикладаєте руку до серця, коли чуєте гімн своєї країни. Несвідомо шукаєте товари українських виробників і не замислюючись донатите на ЗСУ. Душа вимагає говорити українською, і український дубляж у кінотеатрах сприймається як само собою зрозуміле.
Ми все частіше говоримо «Я з України» та демонструємо паспорт із тризубцем. Ми обираємо вишиванки і вже морщимося, коли бачимо стереотипне зображення України: сільський будинок під солом'яним дахом, вусач у капелюсі та шароварах, огрядна тітка з глечиком у руках. "То вже занадто!" - говоримо ми, розраховуючись телефоном на касі або замовляючи дрони з іншої країни для наших бійців. Ми вже розуміємось на тепловізорах, квадрокоптерах, шоломах, снайперських гвинтівках і берцях. Ми може і не хотіли в цьому розбиратися, але довелося...
Дякувати за це ми, звісно, нікому не будемо. І навряд чи колись пробачимо. Просто залишимося людьми – з пам'яттю та совістю. Ми цьому півтора року навчалися.
Фото з відкритих джерел та Василь Артюшенко, ZN.UA
