Психіка донеччан міцно прикрилася щитом непомічання. Ніхто не падає на землю, не прикриває голову, та й в укриття вже не так біжать, як раніше, коли починає розриватися аж надто близько. Скляне забрало психічної системи захисту відсікає емоційну складову війни.

Читайте також: Їхні думки: чому апологети РФ на Донбасі думають одне, а кажуть зовсім інше

Дивовижна річ – людська психіка. Психологи, психіатри, психотерапевти можуть пояснити її діяльність, а ось нефахівці – навряд чи. Вони просто не звертають увагу на те, що відбувається в найпотаємніших куточках мозку та душі. В умовах виживання – а саме в них перебувають усі жителі окупованих регіонів України та тих, де йдуть військові дії, – психіка починає автоматично захищати тіло та думки, щоб нівелювати руйнівний вплив тих самих умов на людину.

Про що ми так серйозно говоримо? Про те, що зараз коїться щось неймовірне, чого не могло бути якихось п'ять чи десять років тому. Про те, як люди пристосовуються (ми зараз не про колаборантів та «ждунів») до постійного кошмару і з боку це виглядає страшнувато.

"Не гра" 2014

Коли навесні 2014 року почалися справжні бойові дії біля Донецька, люди насилу прийняли думку, що це реальність, а не комп'ютерна гра-стрілялка. Тут не можна «зберегтися» або відкотити гру на колишній рівень, тут не дадуть додаткових життів і не можна знайти чарівну скриньку зі здоров'ям. На усвідомлення цього знадобилися місяці страждань, сліз, безсоння, постійних здригань від будь-якого свисту чи шереху.

Але... Восени громадяни вже сиділи у вуличних кафе, не особливо звертаючи уваги на звуки вибухів десь там і замовляючи чергову піцу. Засипали під артобстрілами зі словами: «Це не до нас, це від нас». Фотографували на свої гаджети доріжку трасуючих куль, а дехто збирав уламки снарядів на згадку. Постійні «бабах!» у Київському, Петровському, Куйбишевському районах раптом стали білим шумом, на який практично ніхто не реагував, і лише реальні прильоти з руйнуваннями та загибеллю громадян ненадовго протверезили. Ненадовго. Потім знову – білий шум, «це не в нас» і піца на бульварі Пушкіна.

Читайте також: "ДНР" все більше стає схожою на КНДР: факти, що говорять самі за себе

Розруха вже не дивує

Так, обстріл, нічого незвичайного. Головне – що ми далеко… На жаль, жертви обстрілів вже не зможуть похвалитися, що їм байдуже і вони далеко.

Але в масі своїй донеччани, що залишилися, перестали реагувати на відбитки брудних лап війни. Сліди від уламків снарядів на асфальті не викликають жодного почуття. Напівзруйнований дев'ять років тому палац молоді «Юність» у центрі Донецька не змушує сумувати.

Порожня «Донбас Арена» просто стоїть, заповнюючи собою ландшафт. Жителі побитих снарядами будинків лаються з ЖЕКами, щоб полагодили вже або дали компенсацію за пробиті дахи та стіни.

Розруха перестає дивувати та засмучувати. Все начебто так і треба.

Цього літа багато донеччан поїхали на море – в Урзуф, Мелекіне, Юр'ївку – курортні селища на березі Азовського моря. Як і раніше – років два, п'ять і десять тому. Все було б як і раніше, якби не довелося проїжджати повз Маріуполь.

Роздерте, зруйноване місто, яке зовсім нещодавно мало всі шанси стати і «вітриною сходу України», і центральним містом регіону, де кипіло життя і будувалися плани. Усі плани поховані під уламками будинків та колишнього життя. Здається, навіть перебувати поряд із містом важко – варто згадати весну минулого року, і середньостатистична людина здригнеться від жаху та жалю.

Але ні, повз Маріуполь їдуть люди з дітьми, надувними кругами та пляжними тапками, і в думках у них тільки море, азовська креветка та холодне пиво. Вони дивляться на те, на що перетворилося місто, і не бачать його. Чи то прозоре забрало психіки дбайливо заплющує очі на найстрашніше, чи справді вже нікого не хвилює, скільки маріупольців поховано в клумбах і скільки людей похилого віку померли від голоду у своїх квартирах у лютому-березні-квітні 2022 року.

Читайте також: Ані слова, ані півслова: в окупованому Донецьку чогось із тривогою чекають

Урбаністичні привиди

Красногорівка, Мар'їнка, Вугледар, Бахмут, Попасна… Якби хтось сказав ще кілька років тому, що від цих міст нічого не залишиться, ніхто б не повірив. Ні за що, ні в яких страшних думках не могло з'явитися бачення стертої з лиця землі Мар'їнки. Тієї самої Мар'їнки, яка приткнулася до західного боку Донецька і куди у мирний час бігали маршрутні автобуси кожні десять хвилин із центру шахтарської столиці. Того самого Соледара, куди їздили до соляних шахт на екскурсії вихідного дня і ще залишався час побігати численними меблевими магазинчиками Бахмута.

Нічого не залишилося, тільки купи цегли, рештки будинків та випалена земля. Окупанти кричать, що все відбудують, як у Маріуполі, але навряд чи знайдеться бодай п'ять людей, які їм вірять. «Підмазані губи смертельно хворого» – так називають яскраві маріупольські новобудови мікрорайону «Невський» ті, хто тверезо оцінює ситуацію. На тлі обгорілих будівель і могил у дворах ці будинки справді виглядають як клоунське вбрання персонажа фільму жахів.

Але якщо в кінохоррорах глядачі відчувають цілу гаму почуттів, то у Маріуполі чи Донецьку – ні. Немов це не тут і не зараз, і не з ними. Наче це намальоване тло, декорації для жахливого паноптикуму, де головний герой дістав автомат і, не перестаючи посміхатися, пустив чергу до першого ряду глядачів. Останній ряд байдуже дістав нову порцію поп-корну і зажадав подати морозиво.

Дивна річ – психіка. З одного боку, рятує мозок від зайвих потрясінь. А з іншого – створює абсолютно спотворену реальність. Як потім вибиратися з цієї реальності, адже війна, як і раніше, – не комп'ютерна іграшка?

Читайте також: Маріупольський парк ім. М.О. Гурова: роздуми стороннього пасажира трамвая