Багато маріупольців пам’ятають світлу та щемливу фотографію «Доця». На ній маленька дівчинка міцно тримає за руку батька і притуляється до свого захисника. За цю світлину міський фотограф Євген Сосновський отримав нагороду «Золотий день» у фотоконкурсі всеукраїнської газети «День».

Для сім’ї Карасів цей день був справді «золотим». У мирному Маріуполі святкували День звільнення, Настя вперше побачила тата у військовій формі і обіймала його усю прогулянку. Тепер цю світлину родина зберігає як пам’ять, бо в доці залишилася тільки мама...  Батько дівчинки, військовослужбовець полку «Азов» Євген Карась загинув навесні 2022 року. Він захищав Маріуполь у боях з російськими окупантами.

Настя та її мати Ірина Карась 14 місяців чекали на можливість віддати шану найріднішій людині. Дружина стукалася в усі двері, зверталася в усі установи та під час повномасштабної війни, героєм якої став її чоловік, вела свою власну - за пам’ять про нього та право попрощатися.

Читайте також: "Гірше, ніж там було, бути не може": захисник Маріуполя розповів про полон та відновлення

Малюнки для тата-захисника

І Євген, і Ірина родом з Херсонської області - разом подружжя щасливо жили 15 років, виховували донечку Настю та мріяли про майбутнє. Та вже у три роки дівчинці довелося вперше розлучитися з батьком. У 2015 році Євген вступив у «Азов».

Про військову кар’єру чоловік раніше не думав - мав цивільну професію агронома, мав роботу та до того ж - проблеми зі здоров’ям. Та коли розпочалася війна, зрозумів, що потрібен Україні.

«З 2014 року Євген замислювався про те, щоб піти на війну, але спочатку треба було завершити контракт на роботі. Після цього, у 2015-ому він вступив у «Азов», - згадує Ірина. - Звичайно я, як дружина, переживала, але він так вирішив, і я була його міцним тилом. Він розумів, що йде війна, хлопці гинуть, їм потрібна допомога».

Дружина та донька підтримували - Ірина передавала смаколики, Настя - вкладала у кожну посилку малюнки.

«У них була така домовленість - вона надсилала малюнок і чекала, поки він прийде до нього і тато зробить з ним селфі.  Коли Настя бачила фотографію, то дуже тішилася», - згадує мама дівчинки.

Через службу родина проводила разом не багато часу, але всі ці дні були щасливими. Чоловік та дружина називали відпустку «днями тиші», бо Євген виключав телефон і поринав у турботу про дитину.

В 2019 році родина вирішила переїхати до Маріуполя, бо втомилася від розставань. Настя у місті пішла в другий клас, багато малювала та розводила хом’яків. Батько виконав її мрію - купив двох пухнастиків, а потім сім’ї подарували ще чотирьох. Євген жартував, що у Насті буде власний бізнес.

На жаль, хом’яків, як і майже все, що любила дитина, забрати з Маріуполя не вдалося.

Читайте також: Захисник Маріуполя "Тейваз" отримав іменну фігурку LEGO та фігурки полеглих бійців

«Їхали з Маріуполя на три дні»

В ніч з 23 на 24 лютого Ірина та Настя з невеликою сумкою та рюкзаком виїхали з Маріуполя. Приїхали до Запоріжжя, де з близьких не було нікого та думали, що повернуться додому через три дні.

«Я дитині не пояснювала, що почалася війна. Вона з 2014 року це знала, вона жила війною і все розуміла», - згадує Ірина.

Зв’язок з чоловіком, який залишився захищати Маріуполь, був нечасто. Військовий писав дружині тільки декілька слів: «живий», «все добре», «все ок». В якийсь момент повідомлень не стало зовсім, але дружина відганяла від себе страшні думки.

 «Я п’ять днів жила з вірою, що він живий, поки побратими не розповіли про його загибель, - згадує Ірина. - Мій чоловік загинув у бою».

Євгену - назавжди 33, але страшна звістка була не єдиним випробуванням для родини. Як тільки Ірина дізналася про його смерть - розпочала шукати тіло коханого та добиватися його передачі.

«Як людина, яка втратила на війні двох рідних, можу сказати, що думка про те, як знайти, як забрати, як віддати шану - не полишає ані на хвилину. Ти кожного дня з нею прокидаєшся і з нею лягаєш спати», - говорить Ірина Карась.

Крім Євгена, за Україну віддав життя його рідний брат. Він теж був військовим полку «Азов», вижив у Маріуполі, але загинув під час теракту в Оленівці.

Читайте також: Двічі пройшов полон та готовий захищати Україну надалі: історія азовця Євгена Чуднецова

14 місяців на відповідь

«Спочатку тіла Євгена не було, були спроби його забрати, побратими не знали, де воно. Я телефонувала в Національну гвардію України, мені говорили: «Почекайте, маріупольський напрямок дуже складний, вивезення тіл ще не відбувалося». Потім сказали, що маріупольський гарнізон чекає на деблокаду, потім - «незрозуміло кому вивозити». В травні я отримала довідку від військової частини, де було написано, що мій чоловік загинув, обороняючи Маріуполь», - розповідає Ірина.

З нею жінка пішла в поліцію проходити ДНК-експертизу, але і там їй спочатку сказали «це не до нас». Тільки після дзвінка в МВС її запросили знову. Дружина повністю описала, як виглядав чоловік, написала заяву про пошук, донька, як кровний родич, здала зразки - кров, слину та епітелій з ротової порожнини, і слідчий відкрив кримінальне провадження.

Все це було зроблено 15 червня, але у базу даних зразки потрапили тільки на початку вересня. Ірина телефонувала спочатку щодня, потім - кожні два тижні. У відповідь говорили, що черга дуже велика, звернень багато, і зразки ДНК довго обробляються.

Тільки через 14 місяців після смерті Євгена дружина змогла з ним попрощатися - тіло передали родині у рамках обміну з росіянами.

Такий довгий шлях проходять багато українських родин, а все тому, що ДНК-лабораторії не справляються з обсягом експертиз. Їм не вистачає потужностей, фахівців та ресурсів. Тим часом залучати результати з іноземних лабораторій не дозволяє чинне законодавство.

Проблему, з якою стикаються родичі загиблих українських військових, детально описали в документальному фільмі «Черга на прощання», де Ірина також поділилася своєю історією.

Читайте також: Історія Максима Василенка: витягував з-під завалів пологового будинку у Маріуполі дітей і жінок

«Тато став небесним воїном»

Та найважчою для жінки була навіть не боротьба за тіло чоловіка, а відверта розмова з дитиною. Про смерть батька мати сказала Насті тільки через півтора місяці. Весь цей час дитина продовжувала писати йому листи.

«Коли пройшов час, Настя розуміла - тато дуже довго не відповідає. Вони з батьком були дуже добрими друзями, в них був свій чат без мене. Я для Насті - більш «суворий поліцейський, а з татом вони дружили», - пригадує Ірина.

Вона довго думала, як сказати дитині, бо для цього треба мати сили в собі, стати для неї опорою. А Ірина згадує - «сил не було навіть на вдих».

«Ми раніше були з нею на містеріях - полк «Азов» збирається і віддає шану загиблим бійцям, вони запускають в небо промінчик і так передають, що боєць став небесним воїном. Я сказала:  «Настя, тато став вже тим воїном, коли хлопці йому запускають промінчик», - розповідає Ірина Карась.

Зараз Настя та Ірина живуть вдвох у Хмельницькому. Насті - десять і вона навчається у п’ятому класі, Ірина знайшла роботу у благодійному фонді. Вони знову завели хом’яка, прикрашають стіни малюнками Насті та найбільше бережуть світлини з батьком та чоловіком.

Нагадаємо, раніше ми розповідали історію нацгвардійця Євгена Пишного, який боронив Маріуполь та був у полоні.

Фото: Євгена Сосновського, з архіва родини