На сьогоднішньому окупованому Донбасі відбуваються події, які, на перший погляд, важко взагалі поєднати. Адже мова не лише про війну та наслідки.

А мова про те, як в головах деяких людей взагалі тримається сама можливість того факту, що росіяни можуть принести щось хороше. І не лише у вигляді якогось "русского міра", а й у вигляді так званої "культури". Проте ці факти інколи дуже тісно переплітаються.

Читайте також: Місто готове стати столицею "білих блукачів", або Замальовка із холодного Донецька

Кіркоров для "ждунів"

Приїзд Філіпа Кіркорова в окуповану Горлівку з концертом серед місцевих жителів не викликав інтересу, а за межами Горлівки й поготів. Хіба мало фриків приїжджало в окуповані міста Донбасу? І жодного хоч трохи пристойного -  всі якісь скуйовджені до кісток чичерини та маловідомі репери, чиї імена не знають навіть самі слухачі їх, прости Господи, пісень.

Єдине, що лишилось таємницею, це те, чому Кіркоров заспівав у «госпіталі» перед аудиторією у півтора десятка голів пісню української співачки Ірини Білик. Бо було трохи смішно. Але потім, як то кажуть, пазл склався, коли в очі впала інша новина. Скоріше, й не новина, а просто місцеві пропагандисти на повну горлянку верещали «ми самі це бачили». Бо насправді, це вже всім відомий факт - наявність українських "ждунів" у тих містах, які активно "звільняють" московити, лишаючи від населених пунктів руїни.

«Петро Михайлович — один із перших, кого евакуювали з Авдіївки.

– Як побачив російські прапори – заплакав. Наші прийшли, рідненькі! - чоловік розповів, наскільки важко йому вдалося вибратися звідти».

Петро Михайлович розповідає російським журналістам, як розбомбили його будинок, як загинув Льоня, скромно замовчуючи, хто це зробив.

Журналісти підштовхують його, мовляв, розкажи, як ЗСУ по мирних стріляють. Так, каже Петро Михайлович, уже два роки по мирних стріляють із автоматів...

Про те, як волонтери буквально благали людей евакуюватися і разом із ЗСУ вивозили людей під страшними обстрілами далеко не з автоматів, Петро Михайлович знову замовчує. Головне, що його кішечка жива. А вісім років до цього та ще багато років до 2014 року Петра Михайловича в Авдіївці все влаштовувало.

Читайте також: Грошей немає, зв'язку немає, щастя теж не бачити: Донецьк уже рік «у Росії», але…

Зараження "русскім міром"

"Ждуни" – це та категорія людей, про яких голосно заговорили 2022-го, але вони, за їхніми ж словами, "мучилися та страждали" з 1991 року, з моменту проголошення Незалежності України.

Тужили за СРСР, але йшли отримувати паспорт України. Працювали, навчалися, їздили відпочивати, виховували дітей – і весь час чогось чекали. Наприклад, щоб росія прийшла і, рознісши всі будинки і заводи вщент, вбивши дітей і вигнавши онуків за кордон, оголосила їхнє місто «звільненим».

"Ждуни" намагаються радіти, але в них виходить не дуже яскраво. І вже як аргумент не можуть пред'явити тезу, що «зате без бандерівців живемо і російською мовою говоримо», бо, як з'ясувалося, це взагалі не аргумент. Бо при "бандерівцях" жилося значно простіше. І доказом цього незабаром стане те, що коли "ждун", що дочекався,  - Петро Михайлович спробує влаштувати своє життя в «звільненому» Донецьку, на нього чекає маса дуже неприємних сюрпризів, що притаманні виключно "русскому міру".

І він втрапить у світ таких само ждунів, які зараз ні-ні, та й пробурмочуть у порожнечу: «Не цього ми хотіли». А життєвий шлях «громадян нових регіонів» буде напрочуд схожий у всіх, зокрема і з тим, що пройде Петро Михайлович.

Спочатку йому російською та без бандерівців пояснять, що без паспорта РФ він ніхто, тому документ треба зробити. Потім у тих же висловлюваннях відправлять виправляти решту папірців до МФЦ (мультифункціональні центри, аналоги українських Центрів надання адміністративних послуг), де чергу займають о 4-й годині ранку без шансів пройти до кінця робочого дня.

Тут Петро Михайлович знайде собі масу однодумців, людей похилого віку, які, звичайно, теж дуже раді «визволенню», але уявляли вони собі його якось інакше. Але всі заспокояться, коли почнуть згадувати радянську ковбасу та будзагони.

Потім Петро Михайлович спробує оформити собі російську пенсію хоча б за віком. Де житиме і за які шиші – нікого не хвилюватиме. Але, скажімо, дозволять вселитися в якийсь старий гуртожиток на околиці Донецька.

Води там не буде, її в Донецьку, в принципі, немає. Світло, трапляється, пропадає. Помешкання іноді заливає дощами. Транспорт буває ходить. У вікно Петро Михайлович бачитиме лише величезну купу сміття, яку ніхто ніколи не вивозить, а слухатиме постріли з усіх видів озброєння, якими росіяни стріляють по Кураховому та Селидовому. Ну і по рідній для Петра Михайловича Авдіївці.

Саме росіяни доб'ють його місто до стану знищеної Мар'їнки, проте Петро Михайлович дізнається про це з випуску новин російською мовою. Що-що, а старий телевізор йому подарують насамперед.

Читайте також: Пенсіонери в Донецьку ледь виживають і бояться втратити в окупації українські пенсії

Доля на контрастах

Петро Михайлович дуже довго не розумітиме: як же так сталося, що великий і гарний Донецьк, куди він їздив на футбол чи просто погуляти, раптом став таким… поганим?

Чому скрізь купи сміття, в яких копошаться щури? Чому приватним сектором розгулюють дикі лисиці? Чому народ збирає дощову воду та топить сніг? Чому у магазинах все так дорого? Чому він не може виїхати з околиці в центр і повернутися того ж дня? Чому у вихідні на вулицях у центрі міста практично нікого немає? Чому його не приймає лікар у поліклініці? Так, реєстрація у нього авдіївська, але ж він так чекав «визволення», а в реєстратурі його послали…

"Ждун" почне занурюватися у вир розпачу. Добре, якщо «братушкі» п'яною ордою не вломляться до нього в будинок і не відберуть останні гроші. Або не зіб'ють на дорозі і не кинуть помирати. Не пред'являть на порожньому місці, мовляв, диверсант ти, дядько, раз прописка авдіївська!

Розпач, помножений на лютневу тугу та абсолютну непривабливість навколо, почне робити свою чорну справу. Можливо, Петро Михайлович просто зіп'ється від туги. Швидше за все, у п'яному угарі до нього дуже скоро почнуть "приходити" вбиті та поранені сусіди, які не розуміють, як так? Скажуть, нас убили росіяни, а ти, Петре Михайловичу, їм руки цілуєш?

А може, все буде гаразд, і Петро Михайлович проживе довге щасливе життя, обласканий владою та шанований своїми новими друзями. І ходитиме на безкоштовні концерти Кіркорова та інших чичеріних, котрі на той момент спеціально для ждунів вивчать декілька пісень української естради, щоб "задобрити". Мовляв, бачте, ми ж "адін народ", ми вас звільнили і цінимо.

Щоправда, іноді Петру Михайловичу снитиметься загиблий Льоня, котрий уві сні казатиме, що вбила його російська бомба, якими окупанти щедро засипали авдіївські житлові квартали, проводячи коврові бомбометання нібито по "нацикам із ЗСУ".

Читайте також: В Маріуполі в безхазяйні квартири заселяють мігрантів або віддають мешканцям без житла