З Авдіївкою у росіян, як завжди, вийшло незручно. Бо не відчувається в окупованому ними Донецьку перемоги, не відчувається звільнення. З душком перемога. Як би окупанти не пнулись, але святкувати це "взяття" донеччани не збиралися від слова зовсім.

Читайте також:  Битва за Авдіївку загальмувала росіян, але не зупинила: як може змінитися ситуація на фронті

Ця "перемога" мешканцям окупованих територій сильно нагадує Донецький аеропорт у січні 2015 року. Там теж наче "місцеві" перемогли, а виявилося, що українські «кіборги» самі пішли, бо просто не було сенсу перебувати в тих руїнах. Але і відсвяткувати проросійським бойовикам не було чого, аж образливо.

Так і з Авдіївкою – українці просто віддали росіянам ті руїни, на які росіяни самі перетворили колись квітуче місто, та пішли, обіцяючи повернутись. Тому трошки змазана "перемога". Цар несправжній, перемога теж.


"Умом Россию не понять"

Це в Москві там медальки генералам за «взяття Авдіївки» роздають, а в Донецьку народ просто дивиться безумними очима, мовляв, і що далі?

Навіть проросійські на всю голову донеччани, ті, хто на повну відчуває себе "русскімі", не розуміють: ну поклали безліч народу, попалили техніки на мільйони, але сенс рухів тіла так і залишився неясний. Чи підуть брати чергове смт із трьома сотнями населення, що залишилося, але покладуть ще половину армії?

У чергах шепочуться, що жодної стратегічної ваги в Авдіївки немає і не було, а просто треба було взяти, щоб порадувати путіна перед черговим обранням. Київ за три дні не вийшло, ось, Авдіївку за десять років вдалося знести ущент і встромити у руїни прапор. Нібито "ура", начебто "перемога"... Але...

Сказати, що у Донецьку поставилися до радісних реляцій із телевізора абсолютно байдуже, – це не сказати нічого.

Тобто, ніяк не поставилися, не висловили жодних емоцій. Може, хтось і пив шампанське, салютував чи пускав щасливу сльозу під "гімн", але десь далеко, в кулуарах. Так приховано, що навіть ніхто і не помітив.

«Глава ДНР» Пушилін обіцяв, що тепер жити стане легше, бо «лінію фронту відсунуто».

Але виявилося, що широкому загалу в Донецьку абсолютно... по цимбалах.

І жодні боти у "телеграмах", "однокласниках" та "ВКонтактах" не можуть переконати «донецьких», що це перемога, радість. Жодні авдіївці, які вижили, роздобрівши на українській гуманітарці, не можуть донести ті «біль і тяготи», які їм довелося винести, поки вони жили за української влади...

Абсолютно байдуже. Апатія.

До того ж святкувати особливо немає кому. Адже в окупованому місті залишились фактично самі жінки, пенсіонери та подекуди діти. Із чоловіків - лише істоти у болотному пікселі "второй арміі міра". А вони майже завжди "святкують" - перегар шлейфом тягнеться за кожним із цих "чоловіків".

Читайте також: Авдіївська м'ясорубка: морги Донецька переповнені тілами окупантів

Новий синдром

З іншого боку, донеччани раптом зіткнулися із новою проблемою. Виявилось, що жити в тиші їм уже неможливо.

" Коли щось там бабахає вдалині – це звично. Ніхто не замислюється, що і де, просто звуки вже стали звичними. Але вчора пів дня не було чути нічого, було тихо – і ми напружуємося. Немов боїмося тиші – раптом готується якась каверза? Ми ніби мріємо про те, щоб було тихо, – і одразу боїмося цього. Очевидно, якийсь психологічний злам уже стався. Ні, ми не за війну, боже борони! Ми хочемо миру та спокою, щоб перестали стріляти! Але як жити у спокої, коли за десять років уже звичним станом стала перманентна тривога? " – запитує мешканець Київського району, який вслухається в далекі гуркіт артилерії.

Для нього, як і для тисячі більш-менш тверезих донеччан, взяття Авдіївки – просто рядок у новинах, як і взяття Мар'їнки, Бахмута… Для них це не радість і не смуток, а сіра констатація факту.

"Зрозуміло, що Авдіївку ніхто не відновлюватиме, що там уже не буде того міста, як раніше. Як не буде Мар'їнки, Бахмута… Буде випалена земля, дике поле, порожня територія. У нас уже відболіло , - зізнається ще одна донеччанка, з ще небезпечнішого по обстрілу Куйбишевського району. – Відболів навіть наш Донецьк. Немає жодних почуттів та відчуттів, апатія та байдужість. У мене прокидаються емоції лише щодо дітей, онуків, якихось особистих переживань. Далі цього «кокона» – порожнеча, на яку я не реагую ".

Довести донеччан – народ запальний, чутливий, запальний, активний, багатогранний, думаючий – до рівня механічних ляльок, це треба вміти… Саме це називається злочином проти людяності. Вбити людяність у людях – яке покарання може відповідати такому гріху?

Читайте також:  Тиша в Донецьку: місто завмерло в очікуванні чогось страшного

Інстинкт виживання?

Регулярні "прильоти" у центрі Донецька. Багато поранених, є загиблі… Спробували жахатися – не вийшло. Максимум  - вдалося важко зітхнути з думкою «Та що ж за життя таке?» І все.

Боятися тиші, не планувати нічого далі, ніж до наступного понеділка, жити одним днем і іноді (дедалі рідше) згадувати, як воно було раніше...

Неприваблива доля мешканців окупованих міст. І вони розуміють, як дивно і дико звучать слова «звільнених» авдіївців, мовляв, нарешті, дочекалися.

Адже 10 років тому телевізори майоріли такими ж "вдячними донбасцями", які один поперед одного лізли в екран подякувати путінській армії та особисто кремлівському володарю, який "звільнив від хунти". При тому лізли добровільно, ідейні...

Але вже через рік ті самі люди виходили на протести проти нової влади окупантів з вимогами "надати обіцяне".

Але цим мітингарям дуже швидко показали, чим відрізняється "порядок русского міра" від "бардака кієвской хунти". Ніхто із нової "влади" до них не вийшов і не став слухати, а просто приїхали чеченці та розігнали мітингарів прикладами й копняками, називаючи всіх "собаками обідраними". І більше не було ніяких мітингів. Хотіли "СРСР 2.0" у виконанні "русского міра"?  Їжте, не обляпайтесь.

І за ці 10 років життя перетворилося із життя як такого, навіть не на існування, а на фізіологічне функціонування, звичку виживати.

_________________________________________________________

Ближче до ночі десь за обрієм звичними звуками «мінусує» артилерія. Хтось заспокоюється: але не тому, що у мотлох розноситься чергове мирне місто, а тому, що це звичні звуки. Страшні, але звичні "заспокійливі" звуки.

Читайте також: Життя на контрастах: що окупанти пропонують "ждунам", які чекали "звільнення"