Коли вщухли салюти від «приєднання до росії нових територій» і вивітрився алкогольний чад (деякі в Донецьку навсправжки відзначали цю подію з таким розмахом, що вранці дивувалися – «в сенсі, приєдналися?»), стали чути тонкі голоси тих, хто вже відчув на собі лещата-обійми «росії-матінки» і нічого, крім болю – душевного та фізичного – у них це не викликало.

Читайте також: Їх скоро будуть бити: чому у Донецьку стали ненавидіти росіян

Йдеться про тих, хто, радісно видихнувши, поїхав із Донецька до росії – жити та працювати. Найактивніші поїхали ще 2014-го. Їм пообіцяли золоті гори – безплатне житло в Криму та роботу в «Газпромі».

А через пів року родичам прилетіли перші листи, але не з Криму, а з-під Іркутська від різноробів та прибиральниць – з проханням вислати небагато (насправді багато!) грошей на зворотний квиток. Потім листи припинилися: для того, щоб виїхати з наданих нестерпно прекрасних умов, «біженцям з України», як називали цю масу, треба було повернути виплачену допомогу та «підйомні». Яких уже давно не існувало – ціни в Забайкаллі та на Крайній Півночі, звідки теж долинав слабкий писк шанувальників «російської весни», з'їдали тисячі й сотні тисяч рублів менше ніж за місяць…

Мало хто повернувся, осіли там – і замість ненависної ним української мови студіюють калмицьку, башкирську, бурятську. А це не «Доброго дня!», а «Амар Менде!» і вчити треба - бо закон велить і відмовитись не можна.

Здавалося б, уже навчені досвідом...

Багато хто може поділитися розповідями про те, як «чекають» і «люблять» донеччан у росії, однак чи то віра в чудеса, чи то власна дурість змушує мешканців окупованого міста їхати й танцювати на тих же граблях, що і їхні попередники.

Читайте також: Фальшиве свято: як в окупованому Донецьку відзначали "день возз'єднання"

Свіжа історія, стара як світ і проста, як ґудзик.

У лютому минулого року, коли до оголошення путіним «спеціальної військової операції» залишалося ще кілька днів, у Донецьку вже велася евакуація.

Стареньких і сім'ї з дітьми, які не особливо розуміють, що відбувається, дуже переконливо просили сісти в автобус і поїхати, а куди саме – потім скаже водій.

«Моя донька сказала мені: «Мамо, треба їхати!». Було страшнувато, в повітрі гасало передчуття чогось поганого, і ми поїхали: я, дочка й онука 5 рочків.

У Донецьку жили ми у відносно спокійному Будьонівському районі, обстріли лише чули здалеку, але піддалися нестримній паніці та поїхали. Автобус привіз нас під Воронеж, до якогось села, на околиці якого був ліс. Гарно, свіже повітря, але холодно.

Поселили всіх у якомусь спортзалі, на кшталт школи, нас було близько 30 осіб. Виходити можна було, але нікуди – магазину в селі не було, приїжджала «автокрамниця». Грошей до ладу теж ні в кого не було, але приїжджали й годували сухпайками. Оформляли нас як біженців, обіцяли, що зможемо знайти роботу.

За кілька тижнів з'ясувалося, що найближча робота – за 100 кілометрів, містечко якесь. Але щоб там жити і працювати, треба винаймати квартиру, а нема за що. Нас оформили й ми стали нікому не потрібні, ніхто не приїжджав, нічого не розповідав, не пояснював. Займатися нам не було чим абсолютно.

Ми подихали ще трохи свіжим повітрям, поспали на матрацах на підлозі, підлікували онучку, що сильно застудилася, зателефонували зятеві - і він допоміг нам виїхати. Причому діяв через якихось друзів, бо сам не виходив із дому – не хотів потрапити під «мобілізацію», яку влаштували у Донецьку.

Ми повернулися додому і більше нікуди не поїдемо. «Турботу» росії про біженців ми відчули й більше не хочемо» , – розповіла мешканка Донецька Алевтіна Петрівна Самойленко (68 років).

А от як молоді люди «поверталися до рідної гавані».

«Ми поїхали влітку минулого року до Краснодарського краю. Вдома було незатишно, постійні обстріли. Вирішили шукати щастя в росії – думали, оформимося, потрапимо до якоїсь програми для молодих сімей, можливо, братимемо іпотеку.

Приїхали, жили з дружиною у родичів, шукали квартиру в Краснодарі... І всі ці три місяці ми бачили на собі косі погляди, не могли збагнути, чому.

А одного разу напідпитку сусідка зайшла у двір і почалося: «Та ви хохли! Через вас наші хлопчики гинуть! На вас тут ніхто не чекав, вам тут не раді! На ваш Донецьк витрачають наші російські гроші, а у нас пенсії лише 12 тисяч!» і так далі.

Ми були приголомшені, списали все на стан сусідки. Але потім дізналися, що дуже багато людей так ставляться до донеччан та луганчан. Для них ми – українці-зрадники, які й росію зрадять.

У міграційній службі нам повідомили, що російські паспорти у нас неправильні – не так вказано орган видачі. Відповідно, жодних іпотек, програм допомоги, жодних пільг. Коротше, нерви у нас не витримали – ми повернулися», – поділився історією Костянтин Луговцев (30 років).

Читайте також: Грошей немає, зв'язку немає, щастя теж не бачити: Донецьк уже рік «у Росії», але…

А ось ще одна історія.

«Мені «пощастило» ще більше, ніж тим, кого я знаю - я приїхала працювати до Москви! Влаштувалася продавцем у ларьок на автовокзалі – продавала каву, чай та хот-доги. Обіцяли мені аж 80 тисяч рублів зарплатні за графік 6/1. Начебто робота нескладна, зарплата хороша (я жила в хостелі за 500 рублів на день)…

Тільки довкола мене були одні азійці – нікого зі слов'ян взагалі не було. І працівники, і продавці, і обслуговуючий персонал автостанції – усі таджики, узбеки, туркмени.

Ставлення до мене як до жінки могло бути краще, але це не головне.

Після першого місяця роботи мені виплатили аж 30 тисяч, пославшись на якісь нестачі. Я вимагала все перевірити, але мені у вічі сказали: «У вас у Донецьку і така зарплата вважається чудовою, тож тобі зійде. А 80 тисяч це не для вас».

Мені було так прикро, що я не спала всю ніч. Зателефонувала до подруги – вона в Криму працювала сезонною покоївкою, і підібрала мені містечко. На місяць виходило заробити 25 тисяч рублів, зате годували безплатно і житло надали. Проте після закінчення сезону я повернулась до Донецька. В Криму робити немає чого. Але цю московську образу я запам'ятала на все життя!», – розповідає Лілія Іванюшин (40 років).

Вердикт один: мешканці нових регіонів потрібні росії, як зайцю стоп-сигнал.

«Регіони» – потрібні: це чорна діра, в якій дуже зручно розпилювати бюджети на відновлення. А люди – не потрібні. З ними метушні багато, та ще й уразливі вони якісь. Цікаво, чому?

Читайте також: «Ми для них – другий сорт»: як в росії ставляться до «нових росіян» з Донецька та Луганська