У соцмережах ні-ні, та й підніметься чергова хвиля хейтерства на адресу українців, що залишилися в окупації. Знову винні у всьому та скрізь, через них почалася війна, через них поїхали за кордон мами з дітьми, і звичайно через них зростають ціни на м'ясо та бензин.

Здавалося, майже десять років минуло, щось мало зрушити в монументальних переконаннях «ВониСаміВинні». До затаврованих «донецьких» та «луганських» поступово приєднуються «бердянські», «мелітопольські» зокрема та «кримські» взагалі.

Читайте також: Нудне коротке свято зі злими клоунами: як пройшли "вибори" в окупованому Донецьку

Гуляють думки, що «донецькі», які залишилися в Донецьку, нібито не дають ЗСУ накрити місто килимовим бомбардуванням і вирішити нарешті проблему. А ті, які залишилися в Луганську, взагалі сидять тихо, як миші – підозріло. Бердянські "здають ворогові" українських патріотів, мелітопольські вже не чекають на звільнення, кримським так і треба – «бавовни» увійшли до регулярного графіка життя півострова.

Ці та багато інших наративів живіші за всіх живих, і їх постійно підживлюють, підгодовують вже незрозуміло хто – опоненти війни чи країни? Тому що зараз Україну намагаються роздерибанити зсередини, і дуже хочеться думати, що це підступи ворогів, а не наших співгромадян із легким ступенем розумової відсталості.

Донеччанка нам розповіла: «Нещодавно пережила черговий вал атаки після публікації пари фотографій із Донецька. На моїй ділянці виросли троянди, вирішила похвалитися, виклала до соцмережі. Написала мені в особисті повідомлення пані зі Львова, змушена жити в Польщі. Через таких як я, казала умовна Орися, їй доводиться бідкувати на чужині. Але попри сумне матеріальне становище, Орися регулярно виходить на мітинги на підтримку України у Кракові та Вроцлаві. Як усе це пов'язано з донецькими трояндами, мені було незрозуміло. Мабуть, є переконання в мізках наших співгромадян, що люди, які живуть в окупації, повинні тільки ритися на смітниках у пошуках їжі, славити Путіна і співати «Катюшу», а не троянди садити і тим більше фотографувати їх для соцмереж.

Розговорилися. Орися не працює, живе на допомогу по безробіттю, вчить польську мову. У Львові залишилися батьки та чоловік. Повертатися вона, звичайно ж, боїться – бо ж війна ж. Має дитину дошкільного віку, тому, звичайно ж, це все «заради її майбутнього».

Орися видала мені цілу купу штампів від «закликали Путіна» до «всіх донецьких та луганських після звільнення треба у фільтраційні табори». Я ввічливо поцікавилася, чому одразу не в газові камери. Орися «зависла», і стало зрозуміло, що історично наша патріотка підкована не дуже добре… Не стала нічого говорити, видалила розмову, заблокувала ту пані та пішла видихати. Ми вже звикли, що нас призначили у всьому винними, і чесно кажучи, вже жодних емоцій із цього приводу не відчуваємо".

Читайте також: «Ми для них – другий сорт»: як в росії ставляться до «нових росіян» з Донецька та Луганська

Наша співрозмовниця з Донецька працює віддалено від початку війни у 2014 році. Вона штатний співробітник українського підприємства, з її доходів віднімаються всі належні податки, в тому числі і «податок на ЗСУ». Невеликий шматочок, відщипнутий від зарплати, вже кілька років (а не півтора року!) вона віддає то на збори на тепловізори, то на турнікети, то на аптечки. І досі не може назвати це модним словом "донат" - 7-8 років тому це називалося просто "збір".

Донеччанка не бере участі у псевдовиборах, не підтримує окупаційну владу, зберігає вдома невеликий прапор України та дружить лише з такими самими однодумцями. Вона з цікавістю дивиться українські серіали, слухає українські пісні, а від її гучного виконання «Гей, соколи!» за святковим столом десь розривається серце одного окупанта.

Орися не працює в Україні, не сплачує податки, не купує українські товари, підтримуючи своїх виробників, і навряд чи донатить на ЗСУ, бо з виплати по безробіттю в Польщі – хтозна чи це можна зробити. Орися не бачить майбутнього в Україні для своєї дитини, бо не збирається повертатись. Швидше за все, наша колишня львів'янка влаштується у Польщі на нескладну роботу комплектувальника, бо допомоги одного разу не вистачить. Але додому вона не повернеться.

Її чоловік, який втомився чекати дружину, можливо, знайде втіху в обіймах українки, що не виїхала. Орися рано чи пізно знайде собі доброго поляка, який навряд чи з нею, розлученою, одружиться, але ставитиметься непогано – буде давати трохи грошей і возити з дитиною до парку атракціонів.

Читайте також: Ані слова, ані півслова: в окупованому Донецьку чогось із тривогою чекають

Звісно, це не гарантований сценарій, але чимдалі – то таких більшає у геометричній прогресії.

А донеччанка тримає свою сім'ю біля себе, спокійно, без звинувачень, відпускаючи тих, хто хотів би виїхати, та підтримуючи тих, хто лишився. Для неї немислимо виїхати кудись без чоловіка та дітей, кинути стареньких батьків в окупованому місті, залишити своїми руками збудований будинок, забути професію, яку вона любить… Донеччанка чекає на повернення в Україну як другого пришестя, готується і вірить, що цей момент настане дуже скоро.

Багато років поспіль у соціальній свідомості українців вкоренився стереотип, що факт народження українця трохи на захід від Харкова давав йому карт бланш на патріотизм. Вважалося, що саме на заході країни живуть "найправильніші" українці, які зберегли самобутність нашої культури, історичну пам'ять та пісні УПА.

Війна показала, що справжні патріоти мешкають і на сході, і на півночі, і на півдні України. Донецькі хлопці борються в лавах ЗСУ пліч-о-пліч з вінницькими, житомирськими та івано-франківськими. У Кропивницькому співають ті ж пісні, у Чернігові шиють прапори, у Дніпрі орють на благо країни.

Панночка зі Львова, яка узурпувала поняття «патріот» і поливає землячку зі сходу України помиями російської пропаганди, звісно, збірний образ.

Всі ми знаємо таких людей, чи не так? Тих, що поїхали з областей, на тисячу кілометрів віддалених від лінії фронту, щоб не повернутися, але тих, хто повчає з-за кордону, як треба правильно жити тим, хто залишився... І звинувачують, і зневажають.

Донеччанка сказала про Орисю: «Бог їй суддя». І продовжує працювати, платити податки, слухати українські пісні, донатити та чекати на прихід ЗСУ до Донецька. Продовжує бути українським патріотом у окупованому Донецьку. А це, погодьтеся, набагато важче, ніж у Львові, Києві чи тим більше у Польщі. Так само, як набагато важче залишитися, коли всі тікають.

Читайте також: "ДНР" все більше стає схожою на КНДР: факти, що говорять самі за себе