Все частіше трапляються випадки, коли люди, котрі виїхали з Донбасу, що до 24 лютого 2022 року був на підконтрольній Україні території, повертаються додому. Так, в окупацію. Так, інколи навіть в наближення до лінії фронту.

Але чому? Причини тому різні.

Читайте також: Березень тривалістю в десять років: як і коли почалася війна на Донбасі

Біженці чи переселенці?

До лютого 2022 року в Україні вже налічувалося майже 1,5 мільйона переселенців – жителів сходу та півдня країни. Вони були змушені залишити свої будинки після окупації Криму та Донбасу.

Взимку 2022-го до них приєдналося ще приблизно стільки ж внутрішньо переміщених осіб (ВПО), а за кордон виїхало кілька мільйонів біженців.

І якщо країни Євросоюзу швидко зорієнтувалися у ситуації допомоги українським біженцям (настільки швидко і добре, що навряд чи Україна дочекається повернення своїх громадян назад найближчим часом), то зі своїми ВПО держава, відверто кажучи, не впоралася й за десять років.

Звичайно, були якісь обіцянки, програми підтримки, перспективи... Проте той факт, що чимало українців повернулися жити до окупованих міст чи зони бойових дій, говорить куди більш категорично та є серйозним сигналом. Бо виходить, що людям там краще, ніж на вільній території.

Читайте також: Окупація страхом: росіяни перетворили мирних жителів Донецька на суцільний "живий щит"

Невигадані історії

Наголошуємо - мова зовсім не про "ждунів", а про адекватних працездатних людей. І їхні історії повернення чимось схожі між собою.

Катерина Клименко (Дружківка – Ужгород – Дружківка)

– З 2014 року ми знали, як виглядає війна – вона була не дуже далеко, ми іноді чули обстріли, нас намагалися окупувати. Але все одно ми жили, працювали, господарювали з чоловіком і дітьми. 2022-го стало дуже важко і страшно. Діти поїхали до Ужгорода, ми ж не могли покинути свій будинок, город, живність. Але довелося, бо стріляли дуже близько, і діти за нас постійно переживали.

Ми приїхали до Ужгорода. Діти заспокоїлися і поїхали за кордон, а ми залишились у спокійному гарному місті. Ось тільки ми не могли знайти собі нормальне житло, бо те, що могли собі дозволити по грошах (4000-5000 грн) – це були справжні клопівники. Все, що краще - коштувало значно дорожче, а коли наплив переселенців посилився, то житло подорожчало ще сильніше.

Ми знайшли однушку за 10 тис. грн – на неї йшли наші не найбільші пенсії та переселенські гроші. З продуктами нам допомагали благодійні організації та церкви, влаштуватись на роботу ми дуже хотіли, але нікому не потрібні були пенсіонери. Коли господар квартири оголосив про підвищення оплати за житло до 13 тисяч – ми зібрали речі та повернулися додому.

Жити "копійчину в копійчину", не мати змоги дозволити собі зайвий шматочок м'яса чи яйце, вибирати що купити – взуття на зиму чи куртку – це було для нас вже занадто. Гроші на зворотні квитки нам вислали діти, ми не мали ані копійки. Зараз ми вдома, нікому нічого не винні. А те що страшно – то це ми вже звикли.

Прикро, що держава не подбала про якесь житло для переселенців, за яке не треба стільки багато платити. Ми знаємо, що можна жити у селах у безплатних будинках, але там треба підіймати господарство з нуля, а ми вже не в тому віці та й грошей таких немає. Тож і повернулися додому.

Олена Міцкевич (Донецьк – Івано-Франківськ – Донецьк)

- Ми доволі довго не могли вибратися з окупації: спочатку на руках була старенька бабуся, за якою був потрібний догляд. Потім ми намагалися довго вмовити батьків виїхати, бо вони - нізащо. Ну і, зрештою, ми ще й вірили, що нас скоро звільнять. А цього не відбувалося.

Ми із сином поїхали влітку 2022-го до Івано-Франківська, де вже жили наші знайомі, які допомогли нам винайняти житло. Робота у мене була дистанційною, син навчався у школі, і начебто все було нормально. Хоча за квартиру та комунальні послуги ми віддавали 7 тис. грн – наші переселенські, та ще трохи із зарплати я додавала.

Взимку 2022-2023 почали обстріл електростанцій, почалися блекаути. Ми сиділи без електрики по кілька годин. Моя дистанційна робота була під загрозою: там відрядна оплата, скільки зробив – стільки й отримав. А що можна зробити, якщо немає світла та комп'ютер не працює?

За місяць ми зрозуміли, що не «вигрібаємо». Я спробувала стати на облік до центру зайнятості, але там нічого не виходило. Нам треба було на щось жити, а жити не було на що. Син не хотів ходити до школи. Нас накрила страшна депресія, і ніхто не міг нам допомогти, тому поряд нікого не було. Нам не хотілося нічого, лише додому, де були батьки. І ми поїхали, позичивши на дорогу гроші у знайомих – 600 доларів, які потім пів року віддавали. Вдома я відновила дистанційну роботу, вдається навіть заощаджувати. Син дистанційно вступив до українського вишу.

Богдана Турченко (ім'я змінено, Маріуполь – Київ – Одеса – Маріуполь)

- Впевнена, що мене ніхто не зрозуміє з тих, кого це не торкнулося. У Маріуполі я мала нову квартиру і свій невеликий салон краси. Лютий та березень 2022-го ми прожили як у страшному сні, поки нам із чоловіком не вдалося виїхати та дістатися Києва.

Було настільки важко, що ми з чоловіком розлучилися, щось зламалося у нашій родині. Мене постійно «ковбасило» - чи то від пережитого, чи то не знаю чому. Валилося все з рук, а я перукар, мені треба бути зібраною.

Микалася по орендованих квартирах, але не по серцю була столиця. Думала, це через відсутність моря. Переїхала до Одеси. Там теж все не те й не так. Потім я зрозуміла, що мене моє місто не відпускає, я йому потрібна і воно мені потрібно.

Так, це незрозуміло і дико звучить, але я повернулася додому. У мене перестало боліти серце, перестало галасувати – те, що супроводжувало мене багато місяців. Я вдома.

Читайте також: Балалайки замість водогону - Донецьк став "заселеною пустелею" для пафосної картинки

Замість епілогу

Звісно, це далеко не всі випадки і не всі причини, чому люди повертаються. Але про всі немає сенсу писати, бо навіть за зовнішньої схожості причин, внутрішні переживання та фрагментарна мотивація у кожного будуть різними.Ті, хто не зміг чи не захотів виїхати з прифронтових та окупованих населених пунктів - кожен має свої причини. Але в цілому причини тих, хто лишився на свій страх і ризик в окупації та під обстрілами, мають таке ж пояснення, як і ті, хто повернувся через рік.

Люди, котрі не можуть знайти себе та облаштуватися на новому місці. Бо у них немає ані житла, ані роботи, ані будь-якого, навіть мінімального відчуття того, що держава потурбується про них. І вони про все це розповідають своїм знайомим, котрі лишилися в окупації.

І справа не лише у грошах. Хоча, звісно, й в них теж. А в першу чергу справа у ставленні держави. Допомога, звісно, є, але чи вона достатня? Адже переселенці змушені самотужки шукати та пробиватися скрізь, шукаючи підтримки у держави. Ніби це вони самі винні, що російські бомби та ракети знищили Донбас, частини Запоріжжя та Херсонщини, Сумщини, Харківщини та Чернігівщини. Звісно, є чимало історій про те, як переселенці облаштувалися у містах, містечках та селах в різних регіонах України, перевезли туди свій бізнес, обжилися і вже не збираються повертатися у напівзруйновані будинки навіть якщо окупанти підуть звідти.

Але й ці щасливі історії, зазвичай, з присмаком болю та горя.

Читайте також: Життя на контрастах: що окупанти пропонують "ждунам", які чекали "звільнення"