У перші березневі дні вже протягом десяти років заведено згадувати, як усе починалося на Донбасі. Як у Донецьку та Луганську, в райцентрах та селищах раптом завирувала сіро-бура маса. А хто був автором цієї "неапетитної страви" – ми не те що не уявляли, а якось відмовлялися уявляти.
Зараз, дивлячись на події десятирічної давнини, навіть не хочеться обурюватись, плакати чи щось доводити. Хоча ні: є бажання постійно доводити, що війна – так, ось ця війна, чорт би її узяв! – розпочалася не 24 лютого 2022 року, а у лютому-березні 2014-го. Нехай і виглядала вона інакше, але це була війна. І йде вона десять років, - стільки ж, як Перша та Друга світові разом узяті.
Читайте також: Окупація страхом: росіяни перетворили мирних жителів Донецька на суцільний "живий щит"
Забруднення "паразитами"
Повзуча окупація – це теж частина війни, чи не так?
Спочатку в містах з'являються нові "тихі люди": жінки на автобусних зупинках, мужички в м'ясних рядах на ринку, молодь, яка запитує дорогу до «Донбас Арени»...
Вони товариські, з ними можна перекинутися парою фраз "за життя", за ціни.. Але вони цікавляться навскидь: "Чи правда, що на площі Леніна планується ставити пам'ятник Степану Бандері?" Ми здивовано зводимо очі, але вони вже перескочили на іншу тему.
Вдома ми питаємо у своїх – хтось чув? Ні, ніхто. Заходить сусідка – вона чула! Їй у тролейбусі незнайома супутниця розповіла. Тільки не Бандері, а Гітлеру.
"Ну, а що ви хотіли, Майдан же переміг, зараз вони всі пам'ятники Леніну почнуть зносити".
До пам'ятника Леніна на площі його імені ти ставишся... ніяк. Просто "біля лівої п'яти Леніна" у Донецьку завжди призначалися зустрічі та побачення. Тому ти пропускаєш усе це повз вуха, бо нісенітниця якась. Але коли тебе про це запитають приблизно двадцять осіб – починаєш замислюватись.
На вулицях з'являється дуже багато приїжджих. Щодня ти показуєш комусь дорогу: до готелю, "Донбас Арени", знову до готелю, до обладміністрації. Ти добра і чуйна людина. Ти навіть радий, що у твоєму місті стільки гостей. А згодом...
Ракова пухлина
А згодом біля Леніна з'являються різноколірні прапори, які кардинально відрізняються від українських.
Спочатку ти на них не реагуєш, бо знаєш, що щороку купка місцевих любителів історії та горілки святкують чи то день народження Артема, чи то п'ятсот років незалежності Донецько-Криворізької республіки. Їх не чіпають зазвичай, як всяких буйних. Помітингують трохи – і підуть собі.
Але на площах людей стає дедалі більше, з'являються російські прапори.
Проте навіть це не викликає страху: від нас до Росії – дві години повільної їзди та і яких лише ми прапорів тут не бачили.
Проте "прапороносці" збираються майже кожен день, їх поступово стає більше. Ти починаєш чути заклики до автономії чи федералізації, до "особливого статусу Донбасу", чи дати більше прав Донецьку.
Вухо вихоплює російське вибухове "ґ" та вбивчу редукцію типу "Людк, а Людк!" Розумієш, що багато тут - росіяни, але геть не розумієш, чому вони мітингують саме тут, в Україні, в Донецьку.
В цей час в інших частинах міста починається бродіння: "тихі люди" наповнюють околиці.
Оскільки околиці – це колишні шахтарські селища, то усміхнені перехожі цікавляться у місцевих, чи вони знають, що, мовляв, "при вступі до Євросоюзу Україна закриє всі шахти?" Так, ось така буцімто вимога. "Ні, донецьке вугілля нікому там не потрібне, у них своє є. І метал також. І пшениця". "Донецьк та Луганськ доведеться знести за непотрібністю". Ну, а що ви хотіли – «гейропа»!
Читайте також: Балалайки замість водогону - Донецьк став "заселеною пустелею" для пафосної картинки
"Хвороба" перемогла
І ось вже обурені шахтарі йдуть на площу, приєднуються до товаришів із російськими прапорами та вимагають вступу до Митного союзу з Росією.
Що таке Митний союз – вони не знають. Але дуже навіть в курсі взаємозв'язку мереживних жіночих трусів та ЄС.
Місто вирує. Влада відмовчується, тим більше, що в області змінюється губернатор.
Біля будівлі облдержадміністрації, більш відомої як «Білий дім» будуються барикади: туди йдуть такі маргінали, що проходячи повз них, донеччани надягають медичні маски та намагаються не дихати і нічого не чіпати руками.
Навіщо барикади? Так треба. Захищати "Білий дім". Від кого? Від бандерівців.
Донецьк починає лихоманити: із Києва сюди їдуть 300/700 бандерівців/правосєків. Про «Правий сектор» знають навіть діти, ними лякають неслухняних малюків. На цьому знання про "Правий сектор" закінчується.
З барикад "гінці" ходять "в народ" з різними звістками: - "Донецьк повністю українізуватимуть".- "Змінюватимуть керівництво на уродженців Львова". - "Переведуть усі школи на навчання українською мовою". - "Змусять ходити у вишиванках навіть узимку". - "Змусять цілувати прапор України та УПА під час входу на роботу". - "Усі гроші, зароблені Донецьком, йтимуть у Київ". - "Відкриються гей-клуби та борделі". - "Європа приїде сюди і привезе марихуану, щоб "ширяти" всіх донеччан".
Все це лилося таким потужним потоком, що захлинулися практично всі.
Читайте також: Місто готове стати столицею "білих блукачів", або Замальовка із холодного Донецька
Перемога кривавого абсурду
Донецький «Євромайдан» (він був! Був! Був!) біля пам'ятника Шевченку виходив щодня як востаннє. Бо фото учасників Євромайдану з написами «Зрадники» розклеїли містом, мисливці за головами ломилися до їхніх квартир.
Щоб не було мало, на барикадах біля «Білого дому» цілодобово працював телевізор, включений на одному каналі – «Росія24», а містом роздавали безплатні газети, надруковані мільйонними тиражами в Ростові.
Спалахнуло 13 березня: на площі Леніна зіткнулися два мітинги, проросійський та проукраїнський, за єдність країни. Почалася масова бійка за участю спортсменів, бейсбольних биток та ножів. Було вбито 22-річного учасника ВО «Свобода» Дмитра Чернявського.
То була перша, але не остання кров. Розгорнулося справжнє полювання на проукраїнських донеччан. При цьому місцева влада, як і раніше, мовчала. Як і центральна. Києву було не до Донецька – росіяни захоплювали Крим.
Донецьк чекав, що прийдуть якщо не «Беркути», які дискредитували себе, то хоча б мобільні «ягуари», або дістануть зброю та вийдуть на охорону громадського порядку хоча б «грифони»...
У військових частинах у Донецьку залишалися внутрішні війська, Донецький аеропорт справно функціонував, як і вокзал. Туди могли б прибувати не міфічні «700 бандерівців», а хоча б кілька сотень спецназу, які могли б навести лад.
Але навіть донецький спецназ ніяк не проявляв себе. Ані міліція, ані СБУ, ані прокуратура.
Донецьк та Луганськ залишилися одні. Людей убивали морально та фізично – чи не війна це?
Потім почалися захоплення будівель, погроми, пограбування, проголошення «республік».
Комунальники не встигали прибирати за «панами революціонерами» після їхніх мітингів та нальотів на офіси, магазини та автогаражні кооперативи. Міста почали стрімко втрачати лиск, набраний максимум до Євро-2012, городяни – ті, хто кмітливіше – почали виїжджати хто куди.
Але в основному люди чекали, що якось це закінчиться.
Проте у квітні якимись міфічними "повстанцями" з боями було взято Слов'янськ, потім Краматорськ. До лексикону обивателів увійшли слова «міномет», «муха», «нонна», «іскандер». За інерцією всі намагалися жити як раніше, але вже не виходило.
Читайте також: Життя на контрастах: що окупанти пропонують "ждунам", які чекали "звільнення"
Питання довжиною в 10 років
Донецьк та Луганськ убивали повільно, з відтяжкою, періодично приводячи до тями, щоб знову почати вбивати.
Спершу вбили (у всіх сенсах) людей. Потім культуру – до нас боялися приїжджати та й зараз бояться, нормальні артисти. Потім дороги, зараз всі комунікації полетіли до чортової матері. При сильному вітрі вириваються з корінням дерева. Люди зі страхом чекають, коли зруйнується перший будинок, залитий у підвалі каналізацією, а зверху – дощовою водою через дірки у даху.
І зараз, через десять років, відповідь на запитання «Ви цього хотіли?» може також психологічно убити того, хто на нього відповідатиме.
Зазвичай кажуть: "Ми не думали, що так буде".
Найжвавіші думають: "Треба потерпіти, Москва не одразу будувалася". Думають, але сказати це вголос вони бояться – за «треба потерпіти» у Донецьку вже можуть смачно врізати по пиці.
Багатьом донеччанам хочеться, щоб це було хоча б уроком для когось, хто якось вирішить відправити "тихих людей" у чужі міста.
Читайте також: Мешканці "лднр" стали другим сортом: екстрена паспортизація Авдіївки обурила донеччан
